ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

НАВЧАЛЬНИЙ МОДУЛЬ №1

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ІІ  ПОЛОВИНИ  ХІХ СТОЛІТТЯ

  1.  Історичні умови періоду.
  2. Особливості розвитку літератури в ІІ пол. ХІХ ст.

 ЛІТЕРАТУРА
Українська література: Підручник для 10 кл. загальноосвітніх навч. закладів/ За заг. ред. Г.Ф.Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – с.12-17

 ДОДАТКОВА
Українська література. Підручник для 10 класу загальноосвітньої школи / За ред. П.П. Хропка. – К.- 2000. – с. 6-19
Українські дожовтневі письменники/ Зб. Літературно-критичних матеріалів.

 1. Розвиток української літератури у ІІ пол. ХІХ ст. прийнято обмежувати такими хронологічними рамками: 1861-1895 рр, що пов’язано з реформою 1861 року про відміну кріпосного права. Як відомо, реформа, на яку так чекали кілька поколінь українських селян, не принесла відчутного полегшення їхного життя, тому що залежність від пана не зникла, а переросла в інший вид (найми). Реформу починають  називати “голодна воля”‚ “вільна неволенька”.

Українське життя цього періоду не можна розглядати окремо від Росії, оскільки Україна входила до складу Російської імперії. У Росії в ІІ пол. ХІХ ст. інтенсивно запроваджуються капіталістичні форми виробництва, кількісно зростає робітничий клас, що призводить до активізації революційного руху. Швидко відбувається диференціація (розшарування) селянства, з середовища якого виділяються заможні і вкрай розорені – останні поповнюють лави пролетаріату. Визвольний рух на чолі з революціонерами-демократами набирає обертів‚ тим часом царизм реагує жорстокими реакціями, особливо відносно української культури. Значного удару українській мові завдано сумнозвісними  Валуєвським (1863) та Емським (1876) циркулярами. Однак придушити наростаючий революційний рух неможливо, бо свідомість населення вже позначена змінами, які викликані активною участю в революційному русі інтелігенції та різночинців.

 2. Незважаючи на жорстокі утиски та переслідування, українська література на цьому переіоді не просто не знищена – вона заявляє про себе на європейському рівні. Темами творів стають найактуальніші події суспільного життя. Письменники часто використовують літературу як трибуну для проголошення передових ідей.

Основні ознаки літературного процесу цього переіоду:

  • центральною темою, як раніше, залишається тема села. Але при цьому письменники не просто змальовують події і явища сільської общини, а й намагаються відтворити конфлікти, породжені пореформеним часом, проказати проникнення капіталізму в село, нові форми боротьби бідняків проти експлуатації (наприклад, твори Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Карпенка-Карого та ін.)
  •  історична тема теж залишається актуальною, особливо якщо сприймати її як  уроки минулого, на яких можна вчитися сучасникам (історичні твори Нечуя-Левицького, Івана Франка, Михайла Старицького,  Карпенка-Карого та ін.)
  • з’являється  соціально-психологічний жанр (у творах Панаса Мирного, Карпенка-Карого)
  • розширюється поняття позитивного героя – з’являються образи передових людей, активних борців прроти несправедливості (Микола Джеря, Чіпка Вареник, Бенедьо Синиця та ін.)
  • особливою активністю відзначаються  західноукраїнські письменники, які виступають проти національного гніту та іноземної експлуатації (Іван Франко, Юрій Федькович, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Василь Стефаник, Михайло Павлик).

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Назвіть хронологічні рамки літератури ІІ пол. ХІХ ст.
  2. Які соціально-економічні та політичні фактори впливали на розвиток української літератури цього періоду?
  3. Назвіть урядові антиукраїнські документи ІІ пол. ХІХ ст.
  4. Що нового з’явилося в українській літературі цього періоду? Як по-новому трактується тема села?
  5. Назвіть найвідоміших представників західноукраїнської літератури ІІ пол. ХІХ ст.

 УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ 70-90 РР ХІХ СТ.

  1. Створення українського професійного театру.
  2. Характерні риси української драматургії ІІ пол. ХІХ ст.
  3. Розвиток музичної культури.

 ЛІТЕРАТУРА
Українська література: Підручник для 10 кл. загальноосвітніх навч. закладів/ За заг. ред. Г.Ф.Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – с.73-80, 92
ДОДАТКОВА
Хропко П. Українська література: Підручник для 10 класу. – К. – 2005.–с. 13-19
Історія української літератури к. ХІХ- поч. ХХ ст./ За ред. П. Хропка. – К. 1991
Казимиров О.А. Український аматорський театр.- К. – 1965

1. Новий український театр веде свій відлік від п’єси І. Котляревського ”Наталка Полтавка”, що була поставлена на сцені Полтавського театру в 1819 році. Франко назвав її „першою ластівкою українського театру”. Як пояснював сам автор, п’єсу написав тому, що на той час не було достатньої кількості хороших творів, здебільшого такі, що «культурній людині й дивитися було соромно».

З кінця 50-тих років ХІХ століття в різних містах України виникають  аматорські театральні гуртки. Проте першу професійну театральну трупу було створено восени 1882 року в Єлисаветграді (нині Кіровоград).Засновником її був М.Л. Кропивницький. До складу трупи увійшли М. Заньковецька, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, О. Вірина, М. Садовська-Баріллотті. У 1883 році цей колектив очолив М. Старицький. В історії української культури цих людей прийнято називати корифеями українського театру. Новий керівник доклав багато зусиль, щоб гра акторів була високопрофесійною, за власний кошт придбав необхідний гардероб, декорації, сам створював п’єси для постановки.

І. Франко писав: „ Зложилася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських  містах, а також у Москві і Петербурзі”.

Але театрові довелося зіткнутися з великими труднощами: і  матеріальними, адже не було приміщення, коштів на гардероб, декорації тощо, і моральними, що полягали у жорстоких урядових репресіях стосовно укрраїнської культури (1862- заборона недільних шкіл, 1863 – Валуєський циркуляр, 1876 – Емський указ про заборону української мови та „малоросійських театрів”).

Та попри всі труднощі, театр існував і набував все більшої популярності. Ставили твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Гоголя, однак український репертуар власне цими п’єсами і обмежувався. Постала гостра необхідність у нових творах, тому засновники й актори театру М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п’єс, збагативши українську драматургію уже класичними на сьогодні творами.

2. Характерні риси української драматургії ІІ пол. ХІХ ст.

ü  продовжує кращі традиції, розвиваючи живу розмовну мову;

  • новим стає виведення на сцену позитивного героя з народу;
  • занепадає тенденція розважально-сентиментальної театральщини, яка культивувалася окремими ярмарковими трупами і полягала в тому, що життя українських селян показувалося як ідилія: вони тільки те й робили, що  весело розважалися, пили горілку, співали, танцювали. Та оскільки це зовсім не відповідало дійсності, то й не знайшло широкого розвитку;
  • поступово центральне місце у п’єсах відводиться темі села, його побуту Кропивницький „Глитай, або ж Павук”, Карпенко-Карий „Хазяїн”та ін);
  • з’являється ряд п’єс на історичну тему (Старицький „Богдан Хмельницький”, Карпенко-Карий „Сава Чалий”та ін;
  • на початку ХХ століття в драматургії утверждується тема інтелігенції, що була зумовлена виходом на суспільну арену саме цього прошарку народу (Кропивницький „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, Старицький „Не судилося” та ін.);
  •  комедії з побуту новоявлено панства (Старицький „За двома зайцями”, Карпенко-Карий „Мартин Боруля”та ін.)

 3. У тісному зв’язку з театральним розвивалося музичне і  хорове мистецтво. Театр постійно потребував не  тільки творів музичних жанрів, а й музичного оформлення драматичних вистав. За цю справу взялися українські композитори:

  • М. В. Лисенко – основоположник української класичної музики, автор опер „Тарас Бульба”, „Наталка Полтавка”, „Енеїда”, ”Утоплена” та багатьох інших;
  • С.С.Гулак-Артемовський, автор лірично-комічної опери „Запорожець за Дунаєм”;
  • П.І. Ніщинський, автор українського романсу „Закувала та сива зозуля”;
  • М.М.Аркас, автор опери „Катерина” за поемою Т. Шевченка.
  • Розвиткові музичної культури к.ХІХ–поч.ХХ ст. сприяли також українські композитори
  • Степовий (Якименко), К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич та ін.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Поясніть вислів Франка „перша ластівка українського театру”
  2. Чим аматорський театр відрізняється від професійного?
  3. Де і коли виникла перша професійна трупа?
  4. Назвіть корифеїв українського театру
  5. Як Франко оцінив роботу цієї трупи?
  6. Чи мав театр необхідні умови для діяльності?
  7. Які риси української драматургії Ви запам’ятали? Поясніть їх
  8. Яка роль музики у розвиткові театру? Хто сприяв цьому?

 МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ. «ОБОРОНА БУШІ»

  1. Багатогранність діяльності М.Старицького.
  2. Тема, ідея, жанрово-композиційні особливості повісті «Оборона Буші».
  3. Основні образи та символи твору.

 ЛІТЕРАТУРА
Українська література. Підручник для 10 класу/ За ред. Г.Семенюка – К., 2010 – с.96-98, 104-107

1.В українській літературі другої половини ХІХ — початку ХХ століття значне місце посідає творчість Михайла Петровича Старицького — талановитого поета, драматурга, прозаїка. Всеосяжність інтересів, дійовий громадський темперамент спонукали Старицького до роботи в різних галузях культури. Він був організатором театральної справи на Україні, режисером і антрепренером, одним із фундаторів Всеросійського театрального товариства, видавцем, перекладачем — одним із тих невтомних трудівників, чиєю подвижницькою працею живиться кожна національна культура.

Саме завдяки Старицькому в 1883 р. з’являється перша професійна об’єднана українська трупа, де працювали М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька, М. Садовська-Барілотті. І хоча урядові й цензурні заборони спрямували розвиток української літератури виключно у вузьке річище селянської тематики, завдяки М. Старицькому, І. Карпенку-Карому, М. Кропивницькому український театр зумів вирватись із «горілчано-гопачної» театральщини, розширив і коло тем: історія України — «Оборона Буші», життя інтелігенції «Не судилось», філософська тематика — п’єса «Талан».

2. Першу свою повість «Облога Буші» Михайло Старицький написав у 1891 р., у період розквіту прози в українській літературі. Поява творів великої прози (повісті, романи) засвідчила те, що, попри гоніння й утиски імперського режиму, наша література бурхливо розвивається й сягає свого розквіту.

Темою повісті «Облога Буші» є зображення реальної історичної події — героїчної оборони містечка-фортеці Буші, що на Поділлі, під час Національно-визвольної війни в листопаді 1654 р. Ця героїчна оборона мала на меті затримати просування на схід польської армії й дати можливість війську Богдана Хмельницького дочекатися підмоги. Повість пройнята ідеєю гуманізму, засудження братовбивчої війни; автор утверджує такі основоположні цінності, як любов до рідного краю, вірність своїй вітчизні, засудження зради.

Виразне національне забарвлення має ідея єдності, яка реалізується в повісті передусім через зображення абсолютної однодумності захисників фортеці: якщо боротися — то всім боротися, якщо ж умерти — то всім умерти, але не здатися ворогові. «Єдиномисліє» підкреслено репліками, які подано узагальнено («Не дамося живцем! — покрикнула грізно жонота») чи індивідуально («Треба усім стояти за нашу святиню до останнього, — каже Орися Завісна батюшці, — і опісля разом чесно всім полягти в братській могилі»).

У   творі змальовані реальні історичні події та їх учасники: з одного боку — поляки, німці й татари, з іншого — українці; історичне підґрунтя має також образ сотника Завісного (у деяких документах — Завістного), його доньки, поляків Чарнецького і Яскульського. Решта героїв — плід творчої уяви письменника.

За жанром повість «Облога Буші» — романтична історико-пригодницька повість. Події у творі відбуваються впродовж декількох днів і в одному місці — у замку й біля нього. Лише в спогадах героїв читач переноситься в минуле й на далекі відстані (Січ, Польща та ін.).

В епіграфі — уривку з народної думи — як композиційному елементі твору сконцентровано й поетично подано героїко-патріотичну ідею повісті: «Ой напилися і сестри, і браття кривавого пива край лугу, Та не дали ні себе, ні віри святої ворогам на поругу!»

3. Художня цінність «Облоги Буші» полягає не лише в її багатопроблемності, а й у виразно окреслених характерах. Патріотизм, самопожертву в ім’я суспільних ідеалів, високу духовність утілено в образі сотниківни Орисі Завісної.

Дочка коменданта Орися — головна героїня твору. Вона розумна дівчина, що переживає за долю Батьківщини. Вихована справжнім козаком, оборонцем рідного краю, дружина якого загинула, але в руки ворогу не віддалася, Орися так само, як і інші, розуміє, що єдиний вихід із ситуації, що склалася, — це померти, але померти гідно. Драматизм підсилює особиста трагедія дівчини: її коханий, Антось Корєцький, опиняється по той бік фортеці, він серед ворогів. Орися ще й досі кохає юнака, пам’ятає кожний момент, пережитий з Антосем, тому вона переживає страшний внутрішній конфлікт. Героїня опиняється перед важким вибором: зрадити Україну, свого батька, усіх, хто обороняє фортецю, чи забути своє кохання, убити коханого. Розуміючи, що в житті їй з Антосем не бути, Орися вирішує підірвати порохові склади, розташовані під фортецею. Вона сприймає смерть як належне, як зцілення, порятунок.

Показовим є образ, який з’являється в її видінні. Орися бачить, як вона стоїть на березі Дністра, але то не вона, а калина, яка простягає руки-віття до красивого явора, але розділяють їх каламутні хвилі. Та сонце вкриває чорна хмара, підіймається вітер, бушує Дністер, калину вивертає з коренем, усе летить, а у тому вихорі опиняється й явір: «От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно…» Так само разом гинуть Орися й Антось, і тепер ніхто не розлучить їх, бо поховані вони живцем у тій страшній братовбивчій війні, що забрала їх батьків, рідний дім і їхню долю.

Не раз автор висловлює в повісті свої погляди на історичну долю України, із жалем згадуючи «братерську різню, пограбування й розбій» на рідних землях. Безперечно, сподівання самого М. Старицького виражені в словах сотника Михайла Завісного, що герой звертає до України: «А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних — стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..»

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. У чому полягає багатогранність таланту М.Старицького?
  2. Яка історична основа повісті «Оборона Буші»?
  3. З’ясуйте тему твору
  4. У чому полягає ідея повісті?
  5. У чому полягають жанрово-композиційні особливості твору?
  6. Яку роль у структурі повісті відіграє її епіграф?
  7. Яким автор зображує образ Орисі Завісної? У чому символіка образу?

НАВЧАЛЬНИЙ МОДУЛЬ №2

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 10-х рр ХХ СТ.

  1. Суспільно-політичні умови періоду.
  2. Особливості розвитку літературного процесу на поч. ХХ ст.. Модернізм.

 ЛІТЕРАТУРА
Українська література: Підручник для 10 кл. загальноосвітніх навч. закладів/ За заг. ред. Г.Ф.Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – с.112, 185-191
ДОДАТКОВА
Хропко П. Українська література: Підручник для 10 класу. – К. – 2005. –с. 201-203, 209-212
Агєва В. Українська імпресіоністична проза. – К. – 1994
Калениченко Н. Українська проза початку ХХ століття. – К. – 1984

1.  Українська література кінця ХІХ–початку ХХ століття – відносно короткий за часом період, але за насиченістю  подіями він займає одне з найвизначніших місць у духовній культурі народу.

На  рубежі ХІХ -ХХ століть капіталізм в  Росії, як і в ряді інших країн, переростає в імперіалізм. Засилля іноземного капіталу, монополізація виробництва – призводять до збільшення безробіття. У містах наростає робітничий революційний рух. У селі ситуація була не кращою: близько 65% усієї приватної землі в Україні належало поміщикам. Селянська біднота задихалась від безземелля і була основним джерелом поповнення промислового і сільськогосподарського пролетаріату. У країні визрівала революційна ситуація.

Незважаючи на поразку, революція 1905-1907 років похитнула основи ладу, піднесла політичну свідомість народу, пожвавила національно-визвольний рух.

У  1916 році по країні прокочуються  хвилі політичних мітингів, демонстрацій, страйків. У лютому 1917 року відбулися Лютнева революція, внаслідок чого було встановлено двовладдя – Тимчасовий уряд та Рада  робітничих і селянських депутатів. В Україні 4 березня 1917 року виникає свій політичний центр – Центральна Рада, яку очолив М.С. Грушевський.

Криза поглиблювалася, і в жовтні 1917 року відбулась революція, що повалила царський режим. В Україні з поваленням царату пробудилися нові надії на національну й соціальну справедливість. Такі сподівання не були безпідставними, принаймні в перший період діяльності УНР: відкрито 80 українських шкіл, 78 видавництв, Українську Академію наук, Українську державну академію мистецтв та ряд інших закладів.

Однак більшовицька радянська влада виявила нерозуміння національних почуттів українського народу, навіть вороже ставлення до них. Збройне встановлення радянської влади в Україні розкололо українське суспільство, й насамперед національну інтелігенцію. Конфлікт радянської Росії з УНР і поразка УНР у цій братовбивчій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань національно-визвольного  руху і як крах українського національного відродження.

У таких суспільно-політичних  умовах розгорталося літературне життя українського народу  на рубежі ХІХ- ХХ століть. Усі ці події знайшли широке відображення в літературі і визначили ідейно-художні  напрями в мистецькому процесі цього періоду.

2. Література – невід’ємна частина життя суспільства, і  зміни в суспільстві породжують якісно нові прояви в літературі.

 Характерні особливості  літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття:

1) Високий рівень політичної свідомості не міг не лякати правителів Росії, яка вже давно окупувала Україну  і зробила її своєю колонією. Намагаючись реформами вплинути на народ України, російський цар у маніфесті від 17 жовттня 1905 року пообіцяв ряд свобод, серед них і свободу друку. Це зробило можливим інтенсивний розвиток української преси. Одна за одною народжуються газети, серед яких  вагоме місце посідає журнал “Рідний край”, заснований у  Полтаві (де й виходив протягом 1905-1907рр, з 1908 по1914 рік його видавали у Києві, а в 1915-1916 рр – журнал видавався у Гадячі Оленою Пчілкою).

2) Реалізм як літературний напрям продовжує залишатися головним в українській літературі. Проте, поряд з реалізмом починають з’являтися прояви модернізму.

Поява модернізму на рубежі ХІХ –ХХ ст. зумовлена насамперед формуванням у Європі індустріального суспільства: великі відкриття у фізиці, хімії, біології, психології; створено паровоз, широко використовується електрика, телефон, радіо тощо. Це епоха тріумфу розуму і науки. Похитнувся авторитет віри, утверджуються безмежні можливості людського пізнання. Відкритття  вчених свідчили про одне: усе в світі існує у постійному, безперервному русі, змінах. У той же час учені намагалися довести, що далеко не завжди людина може пізнати світ лише розумом. Велике значення має її чуттєвий світ, іноді почуття – більш правильний спосіб пізнати світ, ніж висновки розуму.

Усе це не могло не відчути мистецтво цієї доби. У ньому позначилася криза: між панівною до того й потужною стильовою течією – реалізмом та новою філософією життя – модернізмом. Ці суперечності можна відтворити так:

                               Реалізм Модернізм
1. Мистецтво імітує життя, протокольно його відтворює 1. Мистецтво прагне проникнути в світ емоцій окремої людини
2. Мистецтво має суспільні обов’язки і покликання 2.Мистецтвопокликанезгармоніюва-ти  доти традиційно притиставлювані категорії Краси і Правди
3. Письменник виражає своє ставлення до реального світу 3. Письменник висловлює своє враження від вражень
4. Прагнення до відображення типовості у мистецтві 4. Прагнення до індивідуальності у мистецтві

Нова літературна генерація поч. ХХ ст. не відмовлялася від своїх громадських обов’язків, розуміючи, що в українській переслідуваній і заборонюваній культурі, крім творчої інтелігенції, нікому було займатися націєтворчими справами. І тому поряд із шляхетними артистичними поезіями зустрічаємо і соціально забарвлені віршовані декларації, які давали підстави багатьом сумніватися в чистоті українського модернізму.

Український модернізм певною мірою орієнтувався на аналогічні польські і французькі течії, але найтісніше був пов’язаний з російським модернізмом.

Головні засади модернізму полягають у прагненні до ідеального, до неможливого, до пізнання Бога, а отже, й себе; це заглиблення в світ емоцій окремої людини; спроба вирішувати філософські проблеми буття.

І. Франко так охарактеризував ці зміни в літературі: ”…Виникла нова генерація письменників, які одразу ж засідають  в душі своїх  героїв, і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження ”.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ

  1. Чому література вважається невід’ємною частиною історичного поступу?
  2. Які політичні обставини супроводжували розвиток української літератури на рубежі ХІХ-ХХ століть? Чи вплинули на них?
  3. Чому став можливим інтенсивний розвиток української преси на початку ХХ століття?
  4. Що зумовило виникнення модернізму у світовій культурі?
  5. Чим принципово відрізняється реалізм від модернізму?
  6. Прочитанню якого твору: реалістичного чи модерного – Ви віддали б перевагу? Чому?

 НАВЧАЛЬНИЙ МОДУЛЬ №4

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1920-30-Х РР. ПОЕЗІЯ

  1. Суспільно-історичні умови 20-х рр. ХХст.
  2. Стильове розмаїття мистецтва 1920-х рр.
  3. Провідна роль поезії у 20-і рр.
  4. Поняття «розстріляне  Відродження».

 ЛІТЕРАТУРА
Українська література. 11 клас: Підручник для загальноосвітньої середньої школи / За заг. ред. Р. Мовчан. – К. 2000.- с.14-15
ДОДАТКОВА
Непорожній О., Семенчук І. Українська література:Підручник для 11 класу середньої школи. – К.- 1995.- с.10-18
Жулинський М. Із забуття – в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). – К. – 1990. – с. 4-24
Історія української літератури ХХ століття / За ред. В. Дончика. Кн. 1 . – с. 46-49
20-ті роки: Літературні дискусії, полеміки. Літературно-критичні статті. – К. – 1991
Сивокінь Г. Одвічний діалог: Українська література і її читач від давнини до сьогодні. – К. – 198
Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – К. – 1993

1. Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки — один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О. Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії». Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинна бути властива ідейність. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:
1) українізація як така;
2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

2. Літературна дійсність в Україні 20-х рр. ХХ ст. видається приголомшливо багатою. Порівняно з нею бліднуть будь-які інші періоди розвитку нашого письменства. Творча палітра вражає унікальним гроном яскравих талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Тодось Осмачка, М. Бажан та ін. Привертає увагу дивовижне нуртування розмаїтих стильових течій, що ніби водночас вибухнули в художньому часопросторі, – авангардизм зі своїми відгалуженнями (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Злива різних видань, калейдоскоп літературних угрупувань («Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСППта ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості,— справді, нелегко було молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним відкрилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало підстави вважати 20-ті рр. «ренесансними». Ідеться про свіжі, оновлювальні процеси, що мали свій конкретно-історичний зміст, відмінний від змісту класичного Відродження, зорієнтованого на універсальні критерії, поціновуваного як одна з органічних ланок поступу європейського мистецтва. Інша річ — українське відродження, що сприймається як спонтанний порив уперед, але часто з поглядами, оберненими в минувшину, у накопичені вчорашні проблеми. Мовиться не про одне відродження, а про їх низку, що витворює основу українства, коли з певної чергової національної катастрофи поставало нове покоління, представлене переважно письменниками, аби нарешті розв’язати не лише естетичні, а й національні та соціальні питання. Така доля спіткала й творче покоління 20-х рр. ХХ ст. — неоднорідне, позначене різними орієнтаціями на художнє та позахудожнє життя, що не могло не призвести до внутрішнього розмежування, характеризувало своєрідність літературних угруповань. Адже АСПИС (Асоціація письменників), що склала 1924 р. основу для формування «Ланки» (з 1925 р. МАРС — Майстерня революційного слова) та «неокласиків», а також ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925-1928 рр.) ставили собі мету — писати справжню літературу, що відповідала б високим естетичним критеріям. В інших організаціях, що різнилися тільки назвами («Плуг», або Спілка селянських письменників, 1921- Українська література 1920-1930 рр., 1925 рр.; «Гарт», або Спілка пролетарських письменників, 1922­1925 рр.; ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927-1932 рр.; «Молодняк» — Спілка комсомольських письменників, 1927-1932 рр.), панував неприпустимий для творчості партійно-адміністративний стиль. Їхні зусилля спрямовувалися на культивування безперспективного «пролетарського реалізму», перейнятого не художнім, а чужим для мистецтва класовим духом. Решта течій проголошувалася «буржуазними», «попутницькими». Проти них велася нещадна боротьба. Хоча саме й «попутники», а не опікувані компартією «пролетарські письменники», збагатили нашу літературу творами нев’янучої цінності.

3. На докорінні зміни в суспільній свідомості найшвидше реагувала поезія як наймобільніше, суб’єктивне мистецтво слова. Не дивно, що більшість з тодішніх письменників починали саме з поезії.

Національно-визвольні змагання, складне швидкоплинне, неоднозначне пореволюційне життя спонукали на миттєву емоційну реакцію, на безпосереднє метафоричне висловлювання власного сприймання і переживання оновлюваного світу. Тому саме поезія стала своєрідним образним камертоном цієї дивовижної доби. У ній химерно перепліталася фанатична мрія й глибокі розчарування, романтичні сподівання і жорстокі реалії. Непросто було у цьому всьому розібратися, знайти йому відповідне образне втілення – майбутнє вабило неймовірно, проте було невиразним і загадковим.

 4. На початку ХХ століття українська історія була настільки насичена масштабними і динамічними подіями, що академік О.Білецький влучно зауважив: «Україна  кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину».

Злива різних видань, калейдоскоп літературних угрупувань, потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про суть мистецтва. Це давало підстави вважати 20-ті роки „ренесансними”.

Ренесанс, або Відродження – це епоха в розвитку  і розквіту європейської культури і мистецтва. У ХVІ – ХVІ ст. складаються нові уявлення про світ і людину, про її місце на землі, про смисл людського буття. Ренесансна філософська думка стверджує право людини на щастя не в потойбічному світі, а на землі. Європейці потяглися до античних цінностей, почали інтенсивно їх відроджувати. Гуманістичні ідеали визначають творчість геніальних митців  – Рафаеля Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рембрандта ван Рейна, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Уїльяма Шекспіра, Мігеля де Сервантеса. Тут відбито радість людини самостійно приймати рішення, виконувати найскладніші завдання. Поети відкривають красу людських стосунків, високо підносять почуття кохання.

Мовиться не про одне відродження, а про їх низку, коли з певної національної катастрофи (революція, громадянська війна) поставало нове покоління письменників. (Представники старшого покоління відійшли на другий план).

Однак уже на поч. 30х років в українській культурі прокотилися хвиля репресій. Початок їй дало самогубство М.Хвильового. Близько 500 представників української творчої інтелігенції було знищено: одні підлягали негайному розстрілу, інші – засланню на острів Соловки, що в Білому морі, ще когось замели колимські сніги. Дух відродження було зломлено – є усі підстави називати 30-і роки «розстріляним Відродженям».

Культурне життя, що так забуяло у 20-тих рр‚ починає згасати, завмирає, збіднюється. На перших план виходять соціально замовлені мотиви: незаперечне оспівування героїки колективізації та індустріалізації, боротьба з “націоналізмом, куркулями, троцькістами, шпигунами, шкідниками, релігійним дурманом” і подібне. Література перетворюється на виробника ідеологічних стереотипів, виконувача  різних соціальних замовлень по “викриванню”.

Таким чином, саме на початку 30-тих рр українська література втрачає своїх талановитих представників, перемелених у репресивних жорнах; ті, хто лишився серед живих, мусять віддавати данину цій системі за можливість жити.

 ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Які історичні події впливають на розвиток української літератури 20-х рр?
  2. Які літературні угрупування 20-х вам відомі?
  3. Чому поезія займає провідну роль у літературі 20-х рр.?
  4. Чому 20-ті роки називають «Відродженням», а 30-ті – «розстріляним Відродженням»?

НАВЧАЛЬНИЙ МОДУЛЬ №5

УКРАЇНСЬКА ПРОЗА 20-30-Х РР

  1. Особливості розвитку прози у 20-х рр. ХХ ст.
  2. Особливості розвитку прози 30-х рр. ХХ  ст.

 ЛІТЕРАТУРА
Українська література. 11 клас: Підручник для загальноосвітньої середньої школи / За заг. ред. Р. Мовчан. – К. 2000.- с.4-43
Непорожній О., Семенчук І. Українська література:Підручник для 11 класу середньої школи. – К.- 1995.- с.10-18
ДОДАТКОВА
Жулинський М. Із забуття – в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). – К. – 1990. – с. 4-24
Історія української літератури ХХ століття / За ред. В. Дончика. Кн. 1 . – с. 46-49
20-ті роки: Літературні дискусії, полеміки. Літературно-критичні статті. – К. – 1991
 
1. Доба революції  та громадянської війни урвала процес нагромадження класичної української прози. Драматичні події життя, його бурхлива динаміка не залишають часу для виношування масштабних задумів, тому розвиток української радянської прози починається  саме з “малих” жанрів. Крім того, на літературному процесі відбивається й та обставина, що ряд зрілих‚ визнаних митців або 2 (Винниченко, Самійленко, Олесь та ін.), або ж, залишившись на Батьківщині, важко адаптуються до нових суспільних умов. Отож, ініціатива перейшла до молодих, здебільшого початківців (як правило,  активних учасників революційних подій). Відбувається своєрідна зміна поколінь. Молоді письменники були сповнені ентузіазму творити нове мистецтво, небувале за змістом і формою. Чого варті авторські визначення жанрів “малої” прози – від загальновизнаних оповідань та новел до  численних новоутворень: шкіц, етюд, символетка, новелетка ескіз, акварель, прозопісня тощо.

Центральною темою літератури 20-х рр є революція та громадянська війна. У переважній більшості творів відверто декларується невіддільність людської долі від долі загальнонародної. Тому літературні персонажі часто не мають власного імені (це спостерігаємо в ранніх творах Хвильового, Косинки, Ірчана, Еллана-Блакитного та ін.).

2 На початку 30-х років у всій українській культурі відбувалася груба підміна понять, коли справжні цінності відступали під натиском бутафорної імітації, яка влаштовувала більшовицьке керівництво ідеологічними „якостями”, незважаючи на її художню безпорадність. Недарма Хвильовий назвав таку, дискредитовану більшовиками, „просвіту” червоною, вбачаючи в ній загрозу для мистецтва.  Він ініціював літературну дискусію, суттю якої було: чи буде українська література національною?

Хвильовий протиставляє імітацію літератури, інерцію „масовізму” червоної („просвіти») плідній орієнтації на „психологічну Європу” – не територіальну чи історичну, а духовну – „психологічну”. Він вдався до рішучого протесту проти „диригентської палички Москви”, яка постійно паралізувала національне життя в Україні. Зокрема, в одному з розділів говориться: ”Від російської літератури, від її стилів українська література мусить якомога швидше тікати”. Мовилося не про творчість Пушкіна чи Достоєвського, якими Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва, про нівеляційні й антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли у РАППі (Російська асоціація поетарських письменників), маючи величезний вплив на українські угрупування, котрі перетворювалися на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації.

У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів. Розмова блискавично із естетичної площини перевелася на політичну. Вкотре відбулася груба підміна понять. Літературна дискусія „захлинулася”, її учасники були дискредитовані, а згодом фізично знищені. М. Хвильовий наклав на себе руки.

Його загибель дає відлік хвилі репресій, що прокотилися в українській культурі.

Говорячи про літературу 30-тих рр, не можна також обминути найбільшого лиха українського народу – голодомору. Тема, звісно, була закрита, хоч у деяких творах  і прохоплювалися згадки (Підмогильний, Любченко), однак репресивна машина робить свою чорну справу,  і у більшості творів починає гарячково і захоплено оспівуватися «щастя колгоспного життя і його казковий достаток».

Таким чином, саме на початку 30-тих рр українська проза і література в  цілому втрачає своїх талановитих представників, перемелених у репресивних жорнах; ті, хто лишився серед живих, мусять віддавати данину цій системі за можливість жити.

 ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Чим пояснити активний розвиток «малої» прози у 20-тих рр?
  2. У чому суть літературної дискусії, ініційовано М.Хвильовим?
  3. Внаслідок яких подій українська проза 30-х рр. перетворилася у «рупор» партії?

 НАВЧАЛЬНИЙ МОДУЛЬ №6

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

  1. Західноукраїнська література у міжвоєнний період (між І та ІІ світовими війнами): а) поезія; б) проза; в) драматургія.

ЛІТЕРАТУРА
Українська література. 11 клас: Підручник для загальноосвітньої середньої школи / За заг. ред. Р. Мовчан. – К. 2000.- с. 154-158

1. Між двома світовими війнами на західноукраїнських землях окреслилася складна картина суспільнного життя. За підтримки Антанти у 1919 році Польща окупувала Західну Україну, Румунія – Буковину, Чехословаччина – Закарпатську Україну . Уряд Речі Посполитої прагнув асимілювати українців: закривалися українські школи, у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри, обмежувався доступ молоді у вищі навчальні заклади та на державну службу. Усе це породжувало протест українського населення, яке не  визнавало легітимності польської влади.

Ці події не могли не вплинути на літературне життя, але воно не згасає навіть у таких умовах. Продовжують творити класики В.Стефаник, О.Кобилянська, Б.Лепкий, Марко Черемшина,П. Карманський, В. Пачовський та ін. Розвиваються такі мистецькі напрями, як символізм, імпресіонізм, експресіонізм, сюрреалізм, авангардизм.

У 20-30-ті роки західноукраїнська література збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв- Мельник, з молодшого покоління — Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися в Празі, Варшаві і Львові,— Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін. Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація.

 Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напряму згуртувалися навколо журналу «Вісник», редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети — члени так званої квадриги — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи «пролетарських» письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, уходили Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді «пролетарські» письменники об’єдналися в літературно-мистецьку групу «Гроно» й видавали у Львові журнал «Вікна». До них примикала також група «новошляхівців», які гуртувалися навколо журналу «Нові шляхи», редагованого Антоном Крушельниць- ким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігоря Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайковського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління — Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.

а) Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О.Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам’яті рідного народу.

б) Розширила свої тематичні і стильові горизонти і проза. Яскравим прозаїками зарекомендували себе Улас Самчук, Богдан Лепкий, Ірина Вільде. Її  твори, написані у модерному стилі, стали помітним явищем української літератури. Письменниця захищала ідею: «Через родину до  могутності нації».

У цей період особливо популярною стала історична тематика, зумовлена відродженням історичної пам’яті народу. Масовими тиражами виходили історичні повісті О.Назарука («Роксоляна», «Князь Ярослав Осмомисл» та ін.) та А. Чайковського, якого сучасники назвали «козацьким батьком» («Богданко», «Козацька помста» та ін.)

в) Тематичним, жанровим і стильовим розмаїттям відзначалася й драматургія. У річищі символізму і неоромантизму написано п’єси «Гетьман Мазепа» В.Пачовського, «Вербун» Ю.Липи, «Посол до Бога» Г. Лужицького, створені у християнсько-символічному стилі. Спостерігається тісний зв’язок із творчими пошуками М. Куліша, І.Кочерги.

Українська література на західноукраїнських землях мі двома світовими війнами була відкритою до нових художніх тенденцій, що розгорталися в Україні та на Заході.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. У яких суспільних обставинах розвивалася західноукраїнська література у період між двома світовими війнами?
  2. Як розділилися західноукраїнські автори за політичним принципом?
  3. Як утворилася «празька школа» поетів?
  4. Які творчі постаті та теми домінували у міжвоєнний період в західноукраїнській прозі?
  5. На що орієнтується драматургія цього періоду?

 ЕМІГРАЦІЙНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Поняття «діаспора». Хвилі української еміграції.
  2. Літературно-мистецькі угрупування української діаспори.

ЛІТЕРАТУРА
Українська література. 11 клас: Підручник для середньої загальноосвітньої школи (за заг. ред. Р. Мовчан). – К. – 2000. – с.28-34, 47-49

1. «Нашого цвіту – по всьому світу» – у правдивості цього прислів’я можна переконатися, коли простежити чисельність українців поза межами України. Вони зуміли не тільки зберегти соє національне обличчя, але й примножити українську культуру, мистецтво своїми здобутками, досягнутими в еміграції.

Діаспора ( з грец. «розсіяння») – це розсіяння по різних країнах народів, вигнаних за межі батьківщини завойовниками, або виселених з інших причин.

Українці виїздили за кордон нерідко у пошуках кращої долі. Усього виділяють 5 хвиль еміграції українців:

  1. До, під час та після І світової війни: масовий виїзд західноукраїнських селян на поч. ХХ ст.; еміграція, викликала революційними подіями 1917 року;
  2. Міжвоєнний (між І та ІІ світовими війнами) період: спроби уникнути переслідувань і радянських репресій – головний чинник цієї хвилі еміграції;
  3. ІІ світова війна та повоєнні роки: військовополонені, визнані на Батьківщині дезертирами, остарбайтери та «переміщені» особи – переважна частина емігрантів цієї хвилі;
  4. «Хрущовська відлига» 60-х років: представники технічної та творчої радянської інтелігенції, що не могли реалізуватися на Батьківщині;
  5. З середини 90-х років до сьогодні: відтік українців за кордон, зумовлений, як правило, соціально-економічними причинами (на відміну від попередніх чотирьох хвиль, що здебільшого носили політичний характер).

 2. Термін «празька щкола» досить умовний, бо це не була група, організаційно об’єднана – зі статутом, ідеологічною чи естетичною платформою. Її складали письменники першої хвилі, чия творчість почалася в еміграції, переважно у Празі та Подєбрадах: Євген Маланюк, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Дараган. Після поразки УНР вони змушені були жити за кодоном. Політичних українських емігрантів гостинно прийняла Чехо-Словаччина, чий президент симпатизував українцям і дозволив відкрити українські школи й університети. Усі «пражани» здобули вищу освіту у цих закладах, це було покоління, що складало досить сильний інтелектуальний пласт української еміграції, впливало на формування національного руху. Вони свідомо сприйняли поразку національної революції 1917 року як національну ганьбу, але не впали в розпач, на противагу старшому поколінню.

Письменники «празької школи» стали осередком формування нового типу українця – «аристократа духу» – з чіткими державотворчими настановами, з волею до життя, на відміну від традиційних чуттєвих типів національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Вони намагалися відмежовувати літературу від ідеології, обстоюючи тезу «мистецтво – вічний абсолют… тому всі закони над мистецтвом безсилі» (Є. Маланюк).

Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР (Мистецький український рух),  до складу якого ввійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен, О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено ді-пі): мово- та літературознавець Ю. Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Петров(Домонтович), літературознавець І. Кошелівець, І. Багряний, Л. Полтава, В. Барка, Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.

Талановита українська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв’язати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння. Одначе спроба об’єднатися виявилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Це з’ясувалося вже на першому з’їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосереджену на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія.

Це призвело до розколу МУРу, що проіснував чотири роки. Одначе за такий короткий відтинок часу все ж таки здійснилися спроби, хай не зовсім вдалі, об’єднати розпорошені сили українського письменства, усунути хибні, гальмівні концепції «нео-просвітництва», які обмежували літературний процес, відмовитися від ілюзорних теорій «національного реалізму».

 «Нью-йоркську групу» складала переважно третя хвиля української еміграції. Перші спроби формування «нью-йоркської групи» припали на 1954 рік: поети Б. Бойчук, Ю.Тарнавський, Женя Васильківська, Патриція Килина (ірландка за походженням, що вивчила українську культуру), художники Б.Певний, Ю.Соловій, Л.Гуцалюк. Але конкретних обрисів, за згадкою Ю.Тарнавського, вона набула 21 грудня 1958 року.

Мета цієї групи полягала у створенні власного видавництва, виданні щорічника «Нові поезії». Про організаційні структури, статути, з’їзди, членство та інші адміністративні чинники, не пов’язані з творчістю, зовсім не йшлося.

Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його осягненні за допомогою невичерпних можливостей несвідомого (теорія екзистенціалізму). «Нью-йоркська група» не лише продовжила справу модерністів початку ХХ століття, а й довела її до повного розв’язання: письменник мусить відповідати своєму природному покликанню (відчутний перегук з теорією «сродної праці» Г.Сковороди).

Хоч «нью-йоркська група» проголошувала своє відмежування від інших організацій, зокрема «празької школи», у них було багато спільного, і насамперед «антитрадиціоналізм» (критика надмірного романтизму та емоційності українців). Представники «нью-йоркської групи» скептично ставилися до поширених у літературознавстві понять «учитель», «учень», твердили, що вони творять національне мистецтво на цілком новій основі. Єдине, чого вони не відрікалися, в українській культурі, – це естетизм, притаманний українству, вважалося, що краса – основний шлях спілкування нашого народу з довкіллям, хоч би куди його закинула доля.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Що означає термін «діаспора»?
  2. Які хвилі еміграції українців вам відомі? Чим відрізняється остання?
  3. Чому поняття «празька школа» слід вважати умовним? Хто входив до складу «празької школи»?
  4. Які ідеї обстоювали «пражани»?
  5. На яких засадах базувався МУР?
  6. Коли сформувалася «нью-йоркська група»?
  7. Які принципи «нью-йоркської групи»?

НАВЧАЛЬНИЙ МОДУЛЬ №7

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1940-1950-Х РР.

  1. Особливості розвитку української літератури воєнного періоду.
  2. Особливості розвитку української літератури повоєнних часів.

 ЛІТЕРАТУРА

Українська література. 11 клас: Підручник для середньої загальноосвітньої школи (за заг. ред. Р. Мовчан). – К. – 2000. – с. 286-291

1. Внаслідок репресій 30-х pp. українська література зазнала величезних втрат. Тож початок Великої Вітчизняної війни спричинив різні настрої. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. У пресі і по радіо звучали гнівні промови і гучні заклики до боротьби. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її представники, хто на собі відчув більшовицький терор або знав про його масштаби, усвідомлювала, що ні фашистський, ні сталінський режими не сприятимуть розвиткові української культури.

Патріотичні твори українських літераторів з’явилися на газетних шпальтах уже 23-24 червня 1941 р. У «Правде» було вміщено мовою оригіналу «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, по радіо читали «Клятву» Миколи Бажана. Звучали поезії М. Рильського і Л. Первомайського. Частина письменників знаходилась в евакуації, дехто з різних причин залишався на окупованій території.. 109 членів Спілки письменників України перебувало на фронті.

Зрозуміло, що в грізний час війни об’єктивно і суб’єктивно виступило наперед закличне, агітаційне призначення літератури, яка розглядалася всіма, передусім, як натхненник боротьби проти ворогапід гаслом «Все для фронту, все для Перемоги!» На передній план в прозі й поезії виступило слово, безпосередньо звернене до читача й слухача, призначене для масового сприймання.Одним із провідних літературних жанрів була в ці роки публіцистика.

З часом приходитиме і суто художнє осмислення подій, поряд із публіцистикою, нарисами, агітаційною поезією, фронтовою сатирою з’являтимуться і великі поетичні та прозові твори — цикли, поеми, повісті, романи. Та все ж закономірно, що спочатку мали перевагу ті жанри й форми, в основі яких лежить враження, а не зображення,— на повну силу розвивається, наприклад, лірика (вірш і пісня, балада і елегія), особливого поширення набуває такий її різновид, як послання.

Упродовж воєнних років було створено такі твори, як «Україна в огні» О. Довженка, «Похорон друга» П. Тичини, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги тощо.

2. У повоєнний період на звільненій від ворога території посилились цензурні утиски та ідеологічний нагляд за літераторами. Посилилась боротьба радянської влади з «українським буржуазним націоналізмом».

Зросли і зміцніли молоді письменники воєнного й повоєнного періоду. У повоєнний період відновилася літературна періодика: «Літературна газета», «Радянське мистецтво», «Радянська література» (згодом— «Вітчизна»), «Дніпро», «Радянський Львів», «Советская Украина». У 1948 p. відбувся II з’їзд письменників України.

Проте значно жорстокішим ставав ідеологічний тиск майже на всіх талановитих українських митців. Розгромні постанови ЦК КП(б)У стосувались «Нарисів історії української літератури» та журналів «Вітчизна» та «Перець».

Утисків зазнали такі українські письменники, як Яновський, Сенченко, Панч, Сосюра, Голованівський, оскільки в своїх творах вони начебто виявляли ворожу ідеологію. Фінальні роки сталінського режиму характеризувались реакційними утисками літератури й мистецтва.

В Україні в повоєнний період митці зазнавали всебічних нападок та критики. їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». У центрі уваги тогочасної літератури було парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. Тогочасна література характеризується схематизмом і декларативністю. В суспільстві панувала атмосфера доносів і переслідувань, партійної регламентації духовного, особистого життя людини. Естетика соціалістичного реалізму була зорієнтована на «оспівування» світлої радянської дійсності.

Заборонено було висвітлювати правду війни, що мільйони людей не повернулися з фронтів, багато стали інвалідами. Усе лежало в руїнах, в усьому відчувалася нестача — нестача хліба, палива, транспорту, шкіл і підручників.На західних землях точилася національно-визвольна війна, яка також приносила великі людські жертви. А всередині країни посилювався ідеологічний прес.

У 40-х й першій половині 50-х pp. у всіх «радянських» національних літературах з’явилось тяжіння до роману-епопеї, творення широкої панорами життя народу. В українській прозі саме в цей час публікують свої романи-епопеї М. Стельмах («Велика рідня»), О. Гончар («Таврія»), А. Головко («Артем Гармаш»), Ю. Смолич («Світанок над морем»), П. Козланюк («Юрко Крук»).

Проте, хоча й були зрушення й окремі досягнення, загальна картина літератури першого повоєнного десятиліття була малояскравою і схематичною. Великій кількості творів літератури повоєнного часу бракувало активної уваги до людської особистості, не розкривалась у них достатньою мірою й авторська особистість.

Зміни в літературному процесі України з’являються лише на кінець 50-х pp. у зв’язку з потеплінням суспільної атмосфери після смерті Сталіна та викриттям культу його особи.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Як відгукнулися українські письменники на початок війни?
  2. Який жанр і чому домінував в літературі перших воєнних років?
  3. Який тиск чинився на митців? У зв’язку з чим?
  4. Чим зумовлені зміни в літературному процесі наприкінці 50-х років?

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ІІ ПОЛ. ХХ – ПОЧ. ХХІ СТ.

  1. Тенденції розвитку української літератури ІІ пол. ХХ ст: а) явище «шістдесятництва»; б)період «застою»; в) період «перебудови».
  2. Постмодернізм як мистецьке явище.

ЛІТЕРАТУРА
Українська література. 11 клас: Підручник для середньої загальноосвітньої школи (за заг.
ред. Р. Мовчан). – К. – 2010. – с. 50-61
ДОДАТКОВА
Випробування істиною: Збірник публіцистики. – К. – 1989
Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – К. – 1993
Гречанюк С. До слова чесного, живого: Літературно-критичні статті, – К. 1987
Гром’як Р. Давнє і сучасне: Вибрані статті з літературознавства. – Тернопіль. – 1997
Діалектика художнього пошуку: Літературний процес 60-80-тих рр. – К.- 1989
Жулинський М. Наближення: Літературні діалоги. – К. – 1986
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція у русі Опору 1960-1980-х років. – К. – 1995

1. Література будь-якого народу – завжди невід’ємна від його історії, суспільно-політичних змін та настроїв. Українська література впродовж віків практично завжди виборювала право на існування, її роль в національному житті важко переоцінити, адже шлях до незалежності у нас був вимощений книжками, і не одне покоління формувалося під могутнім впливом слова Шевченка, Франка, Лесі Українки. Водночас не слід забувати, що українська художня література тривалий час, зокрема в радянський період, змушена була за вкрай несприятливих умов виконувати функції політики, бути ідеологічним рупором.

а) У 1953 році помер „вождь усіх часів і народів” Й. Сталін. А у 1956 на ХХ з’їзді партії М. Хрущов виступив із доповіддю „Прокульт особи і його наслідки”, засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. Є. Сверстюк, однин із найяскравіших представників цього покоління так характеризував головний світоглядно-психологічний переворот, що настав: „… люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі  ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники – ті, яким засвітилася істина і які вже не хотіли зректися чи відступитися від украденого світла”.

З’явилася надія на демократію. Люди позбувалися страху. Першими відчули і усвідомили цю свободу інтелігенти. З’явилася ціла низка кардинально нових творів: Л. Костенко, М.Вінграновського, В. Симоненка, Б.Олійника, В. Стуса, Є. Гуцала, Г. Тютюнника та ін. Здивоване і мало не шоковане суспільство відразу збагнуло: з’явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово, і, як виявилося потім, не тільки в літературі, але й суспільному житті. Для них не існувало табу, заборонених тем і проблем, шістдесятники зважувалися полемізувати з офіційною літературою, історією, що відмовляли українцям в знанні свого родоводу. Тексти шістдесятників із захватом сприймаються читачами, однак таке пожвавлення не могло тривати довго.

б) Зіткнення шістдесятників з системою було неминучим.  У 1964 році зняли Хрущова, на його місце прийшов Брєжнєв. Уже в серпні-вересні 1965 року по Україні прокочується хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за грати, переважно  були шістдесятники.

Почалася ера лицеміпства й брехні, доносів і наклерів, закритих судів і  публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (звірячі вбивства А. Горської, В. Івасюка). Друга хвиля прокотилася 1972, третя – 1980 року. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами. Літературу знову було затиснено в лещата „єдино правильного методу” – соцреалізму. Такі тексти здебільшого мали заздалегідь визначену тематику, типаж героїв, ідейний пафос.

Однак на фоні загального „благополуччя і затишшя” 70-поч.80-х рр. з’являються непоодинокі спроби осмислювати світ навколо себе врозріз із загальноприйнятою тенденцією. Йдеться про так званих „герметиків”, чиї твори, звісно ж, не друкувалися, та й автори не ставили це за мету.Сформувавшись у період задушливої політичної реакції, герметики не торкалися соціальних проблем. Їх не можна назвати  дисидентами в повному розумінні цього слова, це радше естетичні дисиденти, про яких Юрій  Тарнавський висловився  як про емігрантів у себе вдома.  У них  “не було ні минулого, ні майбутнього, вони становили субстанцію рефлексуючої природи, заслуханої в шум космічних стихій, задивленої  в тіні й напівтіні, що просочуються з мороку людського єства” (В. Даниленко). Герметики: Алла Тютюнник, Олег Лишега, Володимир Назаренко, Галина Пагутяк, Костянтин Москалець та ін. Якщо  для  шістдесятників “МИ” стояло над “Я”, то письменники-герметики 70-х  з властивою для них меланхолійністю поставили “Я” над ”МИ”, внісши  у літературу камерність, розмитість поділу над свідомим і несвідомим,  добром і злом.

в) З середини 80-х років починається процес перебудови суспільства, що отримає назву „горбачовської”. Це був час, коли знімалися усі заборонні знаки не тільки з суспільно-політичних, економічних, але й з мистецьких, літературних явищ. Однак довгоочікуваної гармонії перебудова не принесла: порожні прилавки, тисячні черги, засилля низькопробних текстів, які мали потамувати „інформаційний голод” народу.Естетичне формування  літераторів цих років припадає на період національної депресії, що настав після створення СНД. Для багатьох людей, які вірили, що свобода принесе економічне і  духовне звільнення, почалася епоха великого розчарування.  Виявилися всі ознаки  неоколоніалізму: знищено власне господарство, національний  простір перетворено в чужий ринок, куди весь світ збуває непотріб, чужа маскультура забила людям памороки, в українських містах зникає кирилична реклама і под.  Вчорашні борці  з маревом націоналізму заговорили про національну ідею. Все  перевернулося  з ніг на голову.

З відчуттям цього  суперечливого комплексу розпочалася епоха національної депресії, з якої виросло літературне покоління 90-тих років, зневірене в національній ідеї, і власне, в людині, тому   їх  «естетика наскрізь дегуманізована» ( В. Даниленко).

Пік формування естетики літератури 80-тих припав на період девальвації  радянських цінностей, національно-демократичного  піднесення та розвалу СРСР. “Хихикання  вісімдесятників  осквернило передсмертні корчі імперії та її урочисті похорони” (В. Даниленко). Для  молодих українських письменників 80-ті  роки були десятиліттям краху. На очах руйнувалися вчорашні ілюзії. Доза правди  про злочин режиму виявилася настільки  отруйною, що назавжди лишила в душах  молодих людей  зневіру до офіційної  правди.

У творчості письменників 80-тих  відчутні  три особливості:

  • превалювання  “Я” над  “МИ”, людини над суспільством;
  • принцип поліфонії  як багатоголосся світу, в якому мають свою правду і комашка, і нога,  що її витоптує;
  • іронічна відстороненість від світу.

Критика суспільства – найсуттєвіший мотив у творчості більшості представників  літератури 80-тих. Бунт письменників 80-тих  – це іронічна посмішка безсилого інтелігента, що переростає іноді в істеричний сміх чи поблажливу зверхність філософа.

У цей час на літературну арену виходять: Валентин Тарнавський, Валерій Шевчук, Юрій Андрухович, Богдан  Жолдак, Леонід Кононович, В’ячеслав Медвідь та ін.

2. На поч. 90-тих рр ХХст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті каїни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. На сьогодні українська література може бути розподілена  у кількох потоках:

  • спадщина авторів “Розстріляного Відродження”, набуток митців з діаспори, а також значний доробок представників  так званого “втраченого покоління” – тобто твори, які ми заново  чи вперше відкриваємо для себе;
  • книги патріархів українського слова – авторів, котрі дебютували  у 60-тих роках (ці письменники приблизно одного віку, вони й нині працюють активно. Займаючи ключові позиції в економічно-культурних структурах). Тут ціле гроно імен, серед яких – М.  Вінграновський, І. Драч, Вал. Шевчук, В. Дрозд,  Б.Олійник та ін.
  • твори так званих “постшістдесятників” – авторів, які намагалися сказати чесне, совісне слово в застійний період.

Представники фактично різних поколінь стали синами одного часу – „невиразного і тягучого.”

Отже, говорячи про українську літературу кінця ХХ століття, традиційно наголошують на світоглядно-мистецьму напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, - постмодернізму, як основному художньому напряму літератури 90-тих років ХХ століття. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм пов’язаний із творчістю Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування Бу-Ба-Бу), а пізніше із представниками таких груп як „Пропала грамота” (Ю. Позаяк, В. Недоступ), „Лу-Го-Сад” (І. Лучук, Н. Гончар),  „Нова дегенерація” (І. Андрусяк, І.Ципердюк) та ін.

До визначальних рис постмодернізму слід віднести:

  • поєднання різних стильових тенденцій,
  • часткову опозиційність до традиції,
  • універсальність проблематики,
  • позачасовість і позапросторовість зображення,
  • епатажність,
  • зміну функцій автора та героя,
  • культ незалежної особистості,
  • потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого,
  • прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій,
  • іронічність, пародійність тощо.

Герої літератури 90-тих позбавлені сентиментів, вони начебто живуть звичайним життям, але їм не  властиві  любов, страждання, співчуття. Це життя «поза межами болю» (О. Турянський).

Так, духовна місія, що   її  українська література  самозречено і талановито виконувала протягом десятиліть переважно на сільському та історичному матеріалі, слід думати, наближається до «моральної» своєї втоми.

Сьогодні не може бути не поміченою надто промовиста закономірність: щодалі молодші майже  не починають свою творчу біографію  з рівняння на старших, відчуваючи, очевидно, потребу в якійсь новій школі  художнього мислення, де вчителями мають  стати  ( і стають)  майстри не обов’язково українського походження і не обов’язково  традиційно-реалістичного письма. Йдеться   не про якусь літературну революцію, а цілком закономірну й необхідну еволюцію в бік формально-змістового оновлення українського письма, його встигання за психодинамікою й буттєво-філософськими реаліями доби.

Таким чином, у соціальному плані письменники

60-тих – писали для народу;

70-тих -  переважно  – для літературного середовища;

80-тих -  безсилі бунтарі за очищення людини – пишуть  насамперед для літературного середовища;

90-тих – « покоління реєстраторів мертвої людини, людини з мертвим  Богом у душі» (В. Даниленко) – кожен став писати для себе.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Доведіть невід’ємність суспільного та літературного життя;
  2. Які джерела „шістдесятництва” ? у чому його суть?
  3. Якими шляхами розвивалася література 70-поч 80-х рр?
  4. Яке ваше ставлення до „герметиків”?
  5. Які події зумовили зміну літературного процесу к. 80-поч. 90-х рр?
  6. Чим відрізняється постмодернізм? Яке ваше ставлення до цього явища?

НАВЧАЛЬНИЙ МОДУЛЬ №8

ПРОЗА ІІ ПОЛ. ХХ СТ.

1.Інтенсивний розвиток української прози у ІІ пол. ХХ ст.

2. Тематика і жанрове розмаїття прози ІІ пол. ХХ ст.

ЛІТЕРАТУРА

Українська література: Підр. Для 11 класу/ За ред. Р.Мовчан. –К.,2011, – с. 279-280

1. Українська проза пройшла складний, суперечливий, своєрідний шлях розвитку. Українські прозаїки протягом усієї історії жанру намагалися підтримувати українське художнє слово на найвищому мистецькому рівні, цим самим роблячи свій внесок у збереження моральний заповідей нації. Творча інтерпретація спадщини і новаторство – ось дві основи, два напрямки розвитку української прози, об’єднувальною ідеєю якої завжди була духовність.

У ІІ половині ХХ століття розвиток української прози, як і поезії, визначав прихований чи відвертий опір естетиці соціалістичного реалізму. Шістдесятництво як новаторське явище, що виникло в результаті політичної «відлиги», дозволило інтенсивний розвиток української прози у другій половині ХХ століття. Своєрідною предтечею прозового шістдесятництва став роман Г. Тютюнника «Вир».

2. Українська проза ІІ пол. ХХ ст. вражає розмаїттям тематики, проблематики, багатством жанрових форм. Однією з популярних, але вже не домінантною залишається тема села (М. Стельмах, А. Дімаров). Цей великий період в українській прозі характеризують творчі злети і періоди відносного творчого спаду. Хрущовська відлига зумовила, хоч і короткочасне, оновлення тематики і стильової прозової палітри. Якщо брати за основу не часовий, а мистецький принцип, до шістдесятників зараховують не тільки Г. Тютюнника, В. Шевчука, В. Дрозда, а й П. Загребельного, Ю. Мушкетика. Спільною для цих авторів є тема місця і ролі людини у соціальному й моральному світі.

Основним жанром прозаїків-шістдесятників на початку їх творчості була новелістика, і вона в 60-х роках справді підносилася на вищий ідейно-художній, інтелектуально-психологічний рівень, ставав  помітним її вплив на інші прозові жанри.

Відчутно конструктивним за наслідками виявився вплив напрозове мислення 60-70-х рр. доробку Григора Тютюнника. Саме простота ісправжність, за якою стоїть і якою досягається повна психологічнасполучність слова, вжитого автором і читачем в одній особі, і є тим,що становить основу стилю Гр.Тютюнника.Центральні ідеї йогогуманістичної “програми” лягли в основу самостійної стильової гілкиукраїнської прози 60-80-х рр., означеної іменами А.Дімарова,Б.Харчука, І.Чендея, Р.Федоріва, С.Пушика і продовженої тими змолодших авторів, які прагнули утвердитись на засадах художньогоетнопсихологізму (В.Медвідь, В.Портяк, О.Микитенко та ін.)

Інтерес до проблем історичної пам’яті, зв’язку часів, спадковості поколінь, національних традицій і святощів, “коріння” і “витоків” взагалі став однією з характерних ознак тогочасної прози. Провісниками йнатхненниками історичного роману стали брати Тютюнники, В.Міняйло, В.Земляк, А.Дімаров, чиї книжки кінця 60-х – початку 70-х років оновили критерії художнього народознавства, котре в сполуці з набутками органічно фольклоризованої поетики М.Стельмаха, філософськи піднесеним над буденщиною доробком О.Гончара, досягненнями всієї української прозохарактерології підготували сміливу спробу П.Загребельного зв’язати в романі “Диво” (1968) часи від Києва древнього до сьогоднішнього в одне неподільне ціле.Проблеми зв’язку давнини й сучасності підіймали в своїх творах Р.Федорів Р.Іваничук, В.Шевчук.

Увагою письменників у 70-х рр. користувалася такождокументальна література. Документальність посилювала вірогідністьрозповіді, врівноважувала її ліризм чи іронічність, була особливимелементом сюжетно-композиційної структури тощо. Серед творів, уяких документальність є визначальним компонентом, слід назватиромани-біографії “Добра вість”, “Ритми життя”, “Дорога до матері”В.Дрозда, воєнні твори – “Степ” О.Сизоненка, “Слово після страти”В.Бойка тощо. Широко використовувався документалізм убелетризованих біографіях, романах-есе (“Олександр Довженко” і“Юрій Яновський” С.Плачинди, “Борвій” Ю.Хорунжого, “МиколаЛисенко” Є.Товстухи).

У другій половині 70-х поширюється проза умовно-алегоричногоспрямування (“химерна”). Спільним для неї є: засвоєння різних формрозвинутого психологічного аналізу, посилення ролі філософськоїдумки, інтелектуального начала, застосування різноманітнихкомбінацій суб’єктивно-об’єктивних розповідей, використанняархетипів, умовно-символічних прийомів, алегорії, гротеску,закладених у глибинах національної свідомості.

Новий рівень усвідомлення реальної дійсності зумовили трагічні чорнобильські події. Повість Ю.Щербака “Чорнобиль” (1987) тароман В.Яворівського “Марія з полином в кінці століття” (1987) сталипершими прозовими творами на цю тему.

Літературний процес постчорнобильської доби – не тільки (і не стільки) процес суто творчий, це активна діяльність літературної преси, гострі письменницькі обговорення, зв’язок з кіно, телебаченням, радіо, участь у процесах демократизації суспільства. Письменники того часу працювали на вирішення трьох основнихпроблем: відновлення національної спадщини в її повному обсязі,стан і статус української мови та екологія.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Чим зумовлений інтенсивний розвиток української літератури в ІІ половині ХХ ст.?
  2. Яка тема домінує в українській прозі 60-70 років? Наведіть приклади
  3. Які теми з’являються у 70-80 роках? Наведіть приклади
  4. Які жанрові переваги української літератури у ІІ половині ХХ століття? Наведіть приклади

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

  1. Історико-культурна картина літератури кінця ХХ – поч. ХХІ ст.
  2. Літературні угрупування кінця ХХ – поч. ХХІ ст.
  3. Література елітна і масова.

ЛІТЕРАТУРА

Українська література: Підр. Для 11 класу/ За ред. Р.Мовчан. –К.,2011, – с. 336-340

1. Сучасний український літературний процес охоплює період від початку 1990-х років до сьогодення. Основні тенденції нинішнього літературного процесу такі:

  • Відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені режимом з ідеологічних міркувань. Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького, їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. Вийшли раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, митців «розстріляного відродження».
  • Читач ознайомився з творчістю митців.української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Тодося Осьмачки, Яра Славутича та інших. Значний резонанс мали літературні праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Романи Багрій, Юлії Войчишин. 1991 р. в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступали українські поети всіх материків світу. Вийшло 2 антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), які репрезентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX ст., цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів. Словом, було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національне самобутнє мистецтво.

Отже, відродження літератури виявилося в поверненні літературно-мистецьких надбань минулих епох, що були заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань, у створенні національного самобутнього мистецтва.

2. На початку 90-х pоків XX ст. процес оновлення українськоїлітератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпадСРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетівпрагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу«соцреалізму». У літературі почали з’являтись нові теми, змінився й підхід дотворчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційнонаголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліттяприйшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньомунапряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі неприпиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х і пов’язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця,В. Неборака (літературне угруповання Бу-Ба-Бу), а пізніше і з представникамитаких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «ЛуГоСад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та ін.

До визначальних рис постмодернізму можна віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу,колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

Літературні угрупування кінця ХХ – поч. ХХІ ст.:

Бу-Ба-Бу
«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне угруповання, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугруповання засноване 17 квітня 1985 року у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987–1991 pоки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головнуфестивальну акцію склали чотири постановки (1–4 жовтня 1992) поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996-му друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період»існування Бу-Ба-Бу. В 1995-му у львівському видавництві «Каменяр» вийшлакнига «Бу-Ба-Бу». Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовийсиндром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупованнястала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію.Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

«Музейний провулок, 8»
Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990 року за ініціативою В. Бориспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992-го видано колективну збірку«Гуманітарна допомога/Humanitare Ніlfe» (українською та німецькою мовами).

«Нова дегенерація»
Поетичне літугруповання, що існувало у 1991–1994 pоках та складалось із трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — І. Андрусяка, С. Процюка та І. Ципердюка. У 1992 році літугруповання видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів«Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.

Орден чину ідіотів (ОЧІ)
Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входятьзокрема: Н. Гончар, Р. Козицький, В. Костирко, А. Крамаренко, І. Лучук,І. Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово «ідіот»трактується товариством у первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний орган — рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). «Гімн Ідіотів»складено приблизно на мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук,І. Драк). Кожен із членів Ордену має світське і дійове звання, титул.

«ЛуГоСад»
Поетичний гурт, заснований у 1984 році львівськими поетами І. Лучуком,Н. Гончаром, Р. Садловським. У 1986-му вони видали (все в одному примірнику)альманах «ЛуГоСад І» і «ЛуГоСад II», а також збірки Н. Гончара «УсміхненийЕлегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості «ЛуГоСаду» — теорія поетичного ар’єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар’єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 року відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар’єргард», присвячена 10-літтю «ЛуГоСаду»(Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівцівперекладено німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту було підготовлено тритомник«ЛуГоСаду».

«Пропала грамота»
Літературне угруповання трьох київських поетів: Юрка Позаяка, ВіктораНедоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х. «Пропалаграмота» була заявлена як авангардний проект. У 1991-му «Пропала грамота»випустила книгу з однойменною назвою.

«Пси Святого Юра»
Літературна майстерня, неофіційне творче об’єднання із семи українських письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (із цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «WorldRenaissance» й остаточно сформувалась у вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» (листопад 1994). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим’юк, В. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності вийшов з майстерні, натомість до Псів приєднався Т. Федюк. Єдиний альманах «Пси Святого Юра» (Львів, 1997) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995-го. Альманах являє собою доситьсимптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і до сьогодні є одною з найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційнудобірку «псячих» творів також опубліковано «Сучасністю» (1997, № 3).

Творча асоціація «500»
Об’єднання авторів та літдіячів за віком приналежних до постмодернізму90-х років. Утворилась 1993 року в Києві. Разом з Державним музеєм літературиУкраїни Творча асоціація «500» організувала ряд поетичних вечорів під гаслом«Молоде вино». Активними учасниками ТА в 1993–1994 роках були М. Розумний, С. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та ін. У 1993-му ТА упорядкувала і в 1994-му видала антологію поезії 90-х pоків «Молоде вино». 1995 рокубула видана антологія прози 90-х «Тексти». 1997-го під егідою ТА «500» проведено Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені активістами ТАу великих містах України у 1994–1996 pоках, сприяли популяризації творчогодоробку учасників ТА.

«Червона Фіра»
Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова таІ. Пилипчука, створена у 1991 році. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугруповання постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-хpоків (ArtLine 3’97). Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявамиїї членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців сталисвоєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу «Бу-Ба-Бу». Поєднання пародій на публіцистичні штампи створило своєрідний стиль «ЧервоноїФіри», у котрому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом.

3. Елітарна та масова література — два потоки сучасного літературного процесу. Елітарні твори (від франц. еlitе — краще, добірне) вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого і розвиненого читача, який би у процесі знайомства з текстом залучався до «співтворчості».

Масова література — це розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою «індустрії культури». Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завойовування публіки, а також примітивізуючи художні відкриття «високої» літератури. Такі твори передбачають спрощене, «комфортне» читання, їхні типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку і часто щасливий фінал — «хепі-енд».

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Які хронологічні рамки сучасного українського літературного процесу?
  2. Які тенденції визначають сучасний літературний процес?
  3. Які ознаки постмодернізму в літературі? Хто з письменників представляє цей стиль?
  4. Які літературні угрупування виникають на рубежі ХХ-ХХІ століть? Принципи якого угрупування Вам найбільш зрозумілі і чому?
  5. Чим відрізняється поняття масової та елітарної літератури?

УКРАЇНСЬКА РОСІЙСЬКОМОВНА ПОЕЗІ

  1. Українська тематика у творах М.Ушакова, Л. Вишеславського, Б.Чичибабіна.
  2. Україномовні вірші Л.Кисельова.

 ЛІТЕРАТУРА

Українська література: Підр. Для 11 класу/ За ред. Р.Мовчан. –К.,2011, – с. 341-344

1. Упродовж усіх часів в Україні жили і творили представники інших культур, зокрема російської, єврейської, польської, угорської, чеської та ін. До найяскравіших представників російської поезії, яка виникла і розвивалася в Україні впродовж ХХ століття, належать Микола Ушаков, Леонід Вишеславський, Борис Чичибабін, Леонід Кисельов. Природно, що ці митці у своїх творах активно використовували українську тематику, зокрема присвячену історичному буттю українського нації.

Микола Ушаков (1899-1973) народився в Росії. Дитинство проходило в Ярославській губернії. Доля закинула його до Києва, де Микола із золотою медаллю закінчив першу київську гімназію. Вищу освіту здобув на юридичному факультеті Інституту народного господарства. Перші вірші його були надруковані в газеті у 1923 році. Згодом вийшли збірки «Весна республики», «30 стихов», «Горячий цех», «Календарь», «Восток и Запад», «Мы будем жить». Більше 40 років М.Ушаков перекладав російською твори українських письменників – І.Франка, М.Коцюбинського, Ю.Яновського та ін. З німецької мови перекладав вірші Г.Гейне. Високо цінував творчість Т.Шевченка, якому присвятив свої «Стихи о Шевченко». Перу М.Ушакова належать майже 40 перекладів творів Т.Шевченка російською мовою, зокрема й «Заповіту». Росіянин за походженням, Ушаков вважав Україну своєю батьківщиною. Він переклав і вірш В.Сосюри «Любіть Україну» російською мовою.

Леонід Вишеславський (1914-2002) народився в Миколаєві. Майбутній поет спершу вступає до Харківського електротехнічного інституту, згодом стуіює біологію у Харківському університеті. У цей період відвідує літературну студію при Будинку літераторів. 1936 року Л.Вишеславський перевівся на літературний факультет Київського університету, після чого його життя уже назавжди було пов’язане з літературою. Дебютував у київському журналі у 1931 році. Перша збірка віршів «Здравствуй, солнце» вийшла у Києві у 1936 році. Джерела творчої біографії Л.Вишеславського глибоко пов’язані з Україною, її людьми, культурою, поезією, природою. Поет переклав російською твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, П.Тичини, М.Рильського. Він тонко відчував українське слово, яке ввійшло в його життя через українську пісню. Про це свідчить і вірш «Мова». Оспівуючи красу української мови, народної пісні, поет широко використовує українську лексику та фразеологізму.

Борис Чичибабін (Полушин) (1923-1994) належить до шістдесятників. Народився в Кременчуці. Основну частину життя провів у Харкові. Псевдонім Чичибабін узято на честь двоюрідного діда – відомого хіміка, академіка Олексі Чичибабіна. 1940 року вступив на історичний факультет Харківського університету, проте навчання перервала війна: його було призвано в армію. По закінченні війни у 1945 році Борис вступив на філологічний факультет Харківського університету, проте влітку 1946 його було заарештовано і засуджено на 5 років «за антирадянську агітацію». Після повернення з таборів Чичибабін переважно пише громадянську лірику, особливе місце в якій відводить темі пригнічених народів СРСР. Ці мотиви переплітаються в поета з любов’ю до Росії й російської мови та до України. Він усвідомлює, що історія України склалася б набагато мудріше і без кровопролиття, якби столиця була возведена не на похмурій півночі, а над щедрим Дніпром. Історія України для поета нерозривно пов’язана з Г.Сковородою й Т.Шевченком.

2. Нетривалим був життєвий і творчий шлях Леоніда Кисельова (1946-1968). Він пішов з життя у 22-річномі віці через страшну хворобу  (рак крові), проте залишив по собі яскравий слід у поетичній антології України.

Кисельов народився у Києві в сім”ї російського письменника Володимира Кисельова. Навчався на факультеті іноземних мов Київського університету, захоплювався зарубіжною літературою. У 13 років почав писати вірші російською мовою. У 1963 році в московському журналі «Новый мир» побачила світ його добірка «Первые стихи». Вірш «Цари» викликав сенсацію, бо в ньому десятикласник Кисельов зневажає Петра І. Сміливо, як для радянської дійсності. Проти київського школяра тоді виступив лен-кореспондент Академії наук СРСР Д.Благой. Він стверджував, що сам Петро І, і пам’ятник йому – святині. Після цього твори юнака перестали друкувати в російській періодиці.

За кілька місяців до смерті у газеті «Літературна Україна» з’являється добірка його поезій українською мовою «Перші акорди» (з передмовою І.Драча). Писати українською Леоніда заохочував батько. На питання друзів, чому українською, говорив: «Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовираження, … то саме так я самовизначаюся».

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ:

  1. Хто з російськомовних авторів належить до шістдесятників?
  2. Які спільні мотиви у творчості російських поетів України?
  3. Хто з російськомовних поетів найбільше переклав українських авторів?
  4. У чиїй творчості відчувається найтісніший зв’язок з народною піснею?
  5. Поясніть псевдонім Бориса Чичибабіна
  6. Чому віршів Л.Кисельова не друкували російські видання?