УКРАЇНСЬКА МОВА (Методичний пакет)

Методичний пакет для студентів  з дисципліни “Українська мова” 

Розробник: Базавлук О.В.

Теоретичний матеріал з дисципліни «Українська мова» для студентів І курсу                                                                      

 Навчальний модуль № 1

 Тема1. Вступ. Значення мови, її форми та функції. Роль мови у формуванні й самовираженні особистості. Українська діаспора

Мова – це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2)енциклопедія людського досвіду;

3)першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб уведення окремої людини в процес культурного розвитку;

4) мова – засіб спілкування.

Мовлення – вияв процесу формування думки.

Мова і мовлення належать до унікальних явищ людського життя  і виконують у суспільстві різноманітні функції.

Функція спілкування(комунікативна). Завдяки мові люди спілкуються між собою.

Пізнавальна функція є важливим засобом пізнання навколишнього світу, адже в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, який закодовано у слові.

Культуроносна функція є носієм культури. Через мову відбувається засвоєння людиною культури свого та інших народів.

Естетична функція є джерелом естетичної насолоди від сприйняття художнього образу.

Експресивна функція мови полягає в тому, що завдяки слову кожен з нас розкриває для інших людей свій неповторний внутрішній світ, світ своєрідних думок і почуттів.

Тема 2. Поняття культури і спілкування. Спілкування як обмін інформацією. Професійне спілкування. Особливості усного й письмового спілкування. Діалог, монолог, полілог у професійному спілкуванні.

Спілкування – це обмін інформацією, передача її однією людиною іншій.

У процесі  спілкування можна пізнати інших  людей, обмінятися з ними інформацією, співпрацювати з ними і водночас пережити емоційний стан, що виникає в результаті цього.

Спілкування може бути усним (діалогічне (полілогічне), монологічне) і писемним(монологічним).

Під час спілкування дуже важливо будувати свої висловлювання з урахуванням мовленнєвої ситуації. Основними її умовами є : адресат, тема й основна думка висловлювання, мета, місце спілкування.

Писемне спілкування характеризується точнішим слововживанням.

В усному спілкуванні часто поєднуються різностильові елементи (просторічні слова, діалектизми, жаргонізми тощо). Для усного спілкування типовим є вживання простих синтаксичних конструкцій.

За характером зв’язку спілкування поділяється на :

  • контактне (безпосереднє, один на один);
  • дистанційне (опосередковане, за допомогою письмових чи технічних засобів, віддалених у часі чи в просторі учасників спілкування).

За використанням знакових систем виділяють такі види спілкування:

  • вербальне(словесне)
  • невербальне(безсловесне).

За деякими даними, 50 – 70% інформації від співрозмовника ми отримуємо невербальним каналом.

Тема 3. Розвиток мовленнєвих умінь.

Вимоги до культури мовлення: змістовність, логічна послідовність, багатство мовних засобів, виразність, точність, доречність, правильність. Особливості національного мовленнєвого етикету. Етичні норми мовленнєвої культури. Етика професійного спілкування

 Основні ознаки культури мови:

Якості мовлення Правила мовлення
Змістовність Продумати текст й основну думку висловлювання; розкрити їх повно; матеріал підпорядкувати  темі й основній думці; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не бракує
Правильність і чистота Дотримуватись норм літературної мови: в усному висловлюванні – орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних; у писемному – лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних, орфографічних і пунктуаційних
Точність Добирати слова й будувати речення так, щоб найточніше передати зміст  висловлювання; прагнути, щоб зміст сказаного або написаного був переданий точно, зрозуміло
Логічність і послідовність Говорити й писати послідовно, виділяючи мікротеми й встановлюючи зв’язок між  ними; забезпечувати смислові зв’язки між словами й реченнями в тексті; скласти план (простий чи складний) висловлювання, систематизувати дібраний матеріал, виділити «дане» і «нове» у висловлюванні; уникати логічних помилок
Багатство (різноманітність) Використовувати різноманітні мовні засоби (слова, словосполучення, речення), уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень
Доречність (доцільність) Ураховувати кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте, при яких обставинах відбувається спілкування
Виразність і образність Добирати слова й будувати речення так, щоб якнайкраще, найточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні та впливати на співрозмовника (адресата мовлення)

Етикет – це сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні вияви людських взаємин. Етикет функціонує в суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і не мовленнєвої.

Національний  мовленнєвий етикет постав із живої мовної практики українського народу. «Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі…»(М.Стельмахович)

 Тема 4. Рівні мовної системи. Функціонування в тексті основних одиниць мови: звуків мовлення, значущих частин слова, слів, словосполучень, речень.

Мовна система має чотири рівні. Найнижчим рівнем є фонетичний, далі йде морфемний, потім лексичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю.

Одиниці мови:

  • фонетичний – звук;
  • морфемний – морфему;
  • лексичний – слово;
  • синтаксичний – словосполучення, речення.

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Морфемний рівень виражає найзагальніші елементи змісту і готує матеріал для побудови слів. На лексичному рівні формуються конкретні елементи змісту, але це ще не сам зміст. На рівні словосполучення актуалізуються, уточнюються потрібні для вираження змісту значення слів. Зміст виражається через речення, яке є основним знаком мовлення. На рівні тексту змісти окремих речень зливаються, взаємодоповнюються і таким чином передають не ізольовані деталі дійсності чи окремі думки, а цілісну картину в її динаміці й розвитку.

Тема 6.Основні норми української літературної вимови. Дотримання норм літературної мови

Мовна норма – це сукупність прийнятих у мовленнєвій практиці народуправил відбору і вживання мовних одиниць:

  • орфоепічні - регулюють вимову звуків, звукосполучень і наголосу в словах, наприклад: тверда вимова шиплячих: чай, чому (а не чьай,  чьому); дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ); голосний о ніколи не наближається до а : молоко, дорога (а не малако,  дарога); літера щ передає звуки  шч: вищий, що (а не висший, шо); буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: кукурудза (а не кукуруза);        літера  ґ передає звук ґ: обґрунтування,  ґатунок (а не обгрунтування, гатунок);
  • лексичні  -  вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні (наприклад: зіставляти –співставляти, численний – багато чисельний);
  • граматичні – правильне творення і вживання слів та їх форм, правильна побудова словосполучень і речень;
  • стилістичні – вживання мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення;
  • орфографічні -  правильний запис слів(весна – висна);
  • пунктуаційні -  правильну розстановку розділових знаків.
  • акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.
  • морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под..(наприклад: добродію Панчук)
  • синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад: згідно з наказом (правильно) – згідно наказу (неправильно).

 Тема 7.Розвиток мовленнєвих умінь. Аудіювання Складання плану почутого, тез, конспекту, тематичні виписки, цитати

За допомогою тезикоротко й стисло передають те, що докладно представлено в певному матеріалі. Кожна нова теза пишеться з абзацу і стосується одного аспекту проблеми, при цьому становить собою або цитату першоджерела, або власне авторське формулювання.

Тематичні виписки передбачають знаходження в тексті потрібної інформації і її списування.

Розрізняють два види тезування:

  • відбір авторських тез із тексту;
  • формулювання основних положень статті чи розділу книжки власними словами.

Як складати тези, план, конспект

  1. Прочитайте текст у цілому. Визначте його тему та основну думку.
  2. Розділіть текст на змістові частини, визначте основну думку кожної з них.
  3. Дібравши заголовок до кожної частини, матимемо план тексту.
  4. Поставте до кожної частини тексту запитання: «про що говориться в цій частині?»
  5. Сформулюйте й запишіть власними словами основні авторські думки або знайдіть відповідне формулювання в тексті й випишіть його.
  6. Доповнивши тези конкретним матеріалом, фактами, взятими з тексту цитатами, матимемо конспект.
  7. Складаючи план, тези чи конспект, запишіть прізвище автора, повну назву роботи, рік, видавництво, назву журналу чи газети, в якому вона надрукована.
  8. Виділіть і відокремте один від одного розділи, параграфи, пункти.
  9. Після кожної закінченої частини робіть інтервал
  10. Виділіть основні тези, ідеї різними кольорами, підкресленням, позначками тощо.

Під час виписування необхідно:

  • осмислювати основний зміст тексту;
  • виділяти змістові частини;
  • у кожній змістовій частині виділяти ключові слова і фрази;
  • виокремлювати головну й додаткову інформацію в кожній частині;
  • коротко виписувати основні думки.

Тема 8. Складні випадки правопису ненаголошених голосних, м’якого знака, апострофа. Стилістичні засоби фонетики

В українській мові лише три голосні в ненаголошеній позиції вимовляються невиразно. Це о, е, и.

1. Слід пам’ятати, що в складах з ненаголошеним о пишеться та сама літера, що й під наголосом, напр.: голубка, бо голуб, розумний, бо розум, робити, бо робить.

У деяких словах сумнівний о наголосом не перевіряється, напр.: союз, лопух, сокира. Правопис цих слів треба запам’ятати.

В окремих словах перед постійно наголошеним а(я) у вимові і на письмі маємо а, напр.: багатий, багато, багач, багатство (пор. рос.: богатый, богатство), гарячий, гарячка, гаразд, кажан, калач, качан, хазяїн, багатир (багач), гаряче (але: солдат, лопата, гончар, корявий, поганий, ропа, товар, богатир (велетень), монастир).

2. Ненаголошені е та и в ненаголошеній позиції у вимові наближаються один до одного.

Слід пам’ятати, що в ненаголошених складах пишеться та сама літера, що й під наголосом, напр.: великий, бо велич, земля, бо землі, клекотати, бо клекіт, держи, бо одержати, неси, бо несений, шепотати, бо шепіт, щеміти, бо щем; криве, бо криво, широкий, бо широко.

Слова левада, леміш, кишеня, минулий, які мають постійний наголос, перевіряються за словниками.

 Е також пишеться:

  • а) У групах -ере-, -еле-: дерево, берег, серед; селезень, шелест, пелена, зелень.
  • б) У суфіксах -ен-, -еня-, -енк-, -еньк-, -есеньк-, -ечк-,
  • -тель, -ер: доручений, гусеня, Петренко, ніженька, гарнесенький, сонечко, учитель, восьмеро.
  • в) Якщо е при зміні слова випадає: вітер, бо вітру, березень, бо березня, хлопець, бо хлопця, травень, бо травня.

И завжди пишеться:

  • а) У групах -ри-, -ли- між приголосними у відкритих складах: тривога, дрижати, кривавий, стримати, глитати.
  • б) Зрідка ненаголошений и в групах -ри-, -ли- перевіряється наголосом: тримати (стримувати), кришати (крихта), блищати (блиск).
  • У ряді слів не під наголосом відповідно до вимови пишеться
  • -рі-,  -лі-: дрімати, дрімливий, дрімота, тріщати, перебріхувати, злітати.

М’якість приголосних на письмі передається вживанням після них я, ю, є, і або м’якого знака (ь): близько, вільний, вірність, раненько, український, юнацький тощо.

В українських словах м’який знак вживається:

  • Після букв д, т, з, с, ц, л, н, які позначають м’які приголосні:

в кінці слова: нехіть, мазь, паморозь, увесь, ґедзь, мовець, обмаль, сутінь тощо;

перед буквами, що позначають тверді приголосні: молотьба, спільний, тинькувати, Гринько, Федько, Вільно, Луцьк тощо;

  • у дієсловах наказового способу та на -ться: стань, сядь, робиться, коситься тощо;
  • в дієсловах перед часткою -ся (-сь): стань — станься, сядь — всядься;
  • на позначення м’яких приголосних усередині складу перед о: дзьоб, дьоготь, льон, сьомий, третьокласник, утрьох тощо;
  • у суфіксах -зьк-, -ськ-, -цьк-: запорізький, козацький, київський, близькість, людськість, вузько, хвацько, військо, хлопчисько, пасовисько тощо;
  • у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: батенько, рибонька, старесенький, білісінький, малюсінький тощо.

М’який знак зберігається:

  • в утворених присвійних прикметниках: Танька — Таньчин, Зінька — Зіньчин, ненька — неньчин;
  • при відмінюванні: призьба — на призьбі, ненька — неньці, вишенька — вишеньці, але: землянка — землянці, маска — масці.

В іншомовних словах

В словах іншомовного походження м’який знак пишеться після м’яких д, т, з, с, л, н перед ї, йо, а також перед я, ю, є, які читаються як [йа], [йу], [йе]: адьє, конферансьє, монпансьє, пасьянс, ательє, барельєф, батальйон, мільярд, бутоньєрка, віньєтка, каньйон, В’єнтьян, Готьє, Нью-Йорк, Ньютон, Ньяса, Реньє тощо.

М’який знак не пишеться:

М’який знак не пишеться у наступних випадках:

  • після б, п, в, м, ф, р, ж, ч, ш, щ: дріб, приголуб, сипте, степ, кров, вісім, верф, ніж, їж, знаєш, бачиш, піч, річ, борщ, морщ, воротар, гіркий, кобзар, перевір, тепер, Харків тощо. Виняток: Горький,”трьох “;
  • перед м’якими, пом’якшеними або шиплячими: свято, дзвякнути, сніг, радість, велетенський, промінчик, кінчик, менший, тонший, Уманщина. Винятки: після букви л (їдальня, читальня, Польща, сільський тощо) та слова тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати, женьшень, Маньчжурія;
  • між подвоєними та подовженими приголосними: буття, відлюддя, віддячити, волосся, галуззя, заміжжя, зілля, пасся, ранній, роззява тощо.

Правопис апострофа

В українській мові апостроф пишеться:

1. Після б, п в, м, ф та р перед я, є, ї, наприклад: п’ять, торф’яний, здоров’я, м’ята.

2. Після к у власних назвах типу Лук’ян та похідних від нього: Лук’яненко, Лук’янчук тощо.

3. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний, наприклад, від’їзд, під’їхати, з’єднати.

В українських словах апостроф не пишеться:

1. Після букв б, п, в, м, ф, якщо перед ними стоїть буква, що позначає кореневий приголосний: цвях, свято, тьмяний.

2. Після букви р, що разом з наступною я, ю, є позначає м’який звук: рюкзак, рясно.

3. Після букв б, п, в, м, ф, що разом з наступними я, ю, є позначають пом’якшені звуки в словах іншомовного походження та російських власних назвах: бязь, пюре.

Тема 9.Морфологічна будова слова. Творення слів. Основні орфограми в коренях, префіксах та суфіксах. Стилістичні особливості значущих частин слова

Морфема — найменша неподільна значуща частина слова.

Корінь — частина слова без префікса і суфікса, спільна для споріднених слів (стрижнева морфема, виражає загальне лексичне значення слова).

Префікс -  морфема, що стоїть перед коренем (-я).

Суфікс ^ після

Закінчення (флексія) — афікс, займає кінцеву позицію в змінюваному слові, виступає показником синтаксичних зв’язків між словами у словосполученні й реченні.

Основа — частина змінюваного слова без закінчення (виражає лексичне значення слова).

Афікси є носіями словотвірного і граматичного значень слова (уточнюють значення кореня).

• Л •, постфікс (сь, -ся), інтерфікс (V — о, є, и, і — голосний, що поєднує корені складних слів: лісостеп, трикутник, перекотиполе, фотоелемент).

2. Розбір за будовою (морфемний аналіз).

Словотвір — розділ мовознавства, що вивчає лексичні одиниці (слова) за структурою, способом їх творення.

Спосіб словотворення — це певний шлях утворення нового слова (за допомогою мовних ресурсів чи переосмислення слова).

Словотворчі засоби відіграють важливу роль у стилістичному забарвленні слів і в стилетворенні. Стилістична виразність тексту посилюється, якщо в ньому використано слова, що завдяки словотворчим засобам виділяються своїми стилістичними функціями. Наприклад, правда — неправда, воля — неволя, рука — ручище, рученька, ручечка…

Стилістичні можливості словотвору виявляються, насамперед, у синонімії словотвірних афіксів. Одні суфікси використовуються для творення від якоїсь основи слів з відмінними значеннями — рука — ручний, рушник, рукав; воля — вільний, вольовий, воліти.

Вони сприяють збагаченню словникового складу мови, використовуються як засіб значеннєвого розрізнення лексичних одиниць, що розвиваються з одного кореня. Це суфікси з лексико-семантичним значенням. Інші суфікси (з лексико-граматичним значенням), приєднуючись до кореня, не змінюють семантики слова, а вносять додаткові відтінки означально-обставинного й експресивного характеру (сестра — сестричка, сестронька; кіт — котик, котичок, котяка, котяра, котюча). Ці суфікси, як правило, надають словам і висловлюванню взагалі певного стилістичного забарвлення, тому частіше використовуються зі стилістичною метою. Стилістичні властивості слів, утворених певним способом, виявляються при зіставленні лексем, що мають один корінь і значення, але різне словотвірне оформлення.

Суфікси з лексико-семантичним значенням: -юх-, -л-, -ил-,-есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-.

Збірно-зневажливі суфікси: -юг-, -ищ-, -н(я), -в(а). (їжачня, татарва, ручище, катюга…).

Щодо стилістичних можливостей префікси поступаються суфіксам.

Префікси, префіксоїди: па-, про-, анти-, архі-, екстра-, контр-, псевдо-, ультра-… надають словам книжного відтінку.

Публіцистика використовує утворення з такими префіксами для надання викладові гумористичного, іронічного чи сатиричного спрямування.

 Основоскладання — це поєднання компонентів з відмінною семантикою, часто належних до різних частин мови. Такий засіб словотвору властивий усім функціональним стилям мови, але найбільше поширений він в офіційно-ділових, наукових і публіцистичних текстах: гідроканал, демократія, макросистема…

Компоненти: само-, мало-, багато-, -лог, -філ, -фоб, -ман, -зна- вство.

Стилістичне забарвлення утворених цим способом слів пов’язане здебільшого з новим значенням.

 Словоскладання (поєднання синонімічних пар) використовується в мові не стільки, як словотворчий, скільки як стилістичний засіб. Наприклад: цар-жайворонок, цариця-миша, голубчику-братику, смуток-жаль, обнімала-пригортала, молила-просила .

• Суфікси з абстрактним, узагальнювальним значенням: -анн, -енн, -от, -ість, -ізн, -ізм, -ств, -утв.

• Професійні слова та їх суфікси: -ник, -щик, -чик, -льник, -тель.

• Суфікси для утворення слів книжних стилів: -альн ( увальн, -ювальн), -арн ( ярн), -ичн ( ічн-, -їчн ).

• Творення слів-термінів: -ист, -уват, -атист.

• Науковий стиль: -ння, -ття.

• Суфікси пестливості, зменшення, згрубілості: -есеньк-, -юсіньк-,-ісіньк-, -н-, -в-, -щ-, -ущ- (-ЮЩ-), -ськ-, -юх-, -ил-.

ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ

1. З- (ІЗ-, ЗІ-). Префікс з- перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с-: сказа́ти, спалахну́ти, стовкти́, сфотографува́ти, схил. Перед усіма иншими приголосними пишемо з- (иноді із-): зба́вити, звести́, зжи́тися, ззирну́тися, зсади́ти, зці́пити, зчепи́ти, зши́ток, ізно́в.

2. БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ін. У префіксах без-, від- (од), між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, пред-, роз-, через- кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраї́й, безкори́сливий, відкриття́, ві́дстань, міжконтинента́льний, міжплане́тний, надпоту́жний, обпали́ти, обтруси́ти, передпла́та, передча́сний, підтри́мка, понадпла́новий, представни́к, розтягну́ти, ро́зчин, розхита́ти, черезплі́чник.

3. ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-. Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре- вживаємо переважно в якісних прикметниках і числівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прега́рний, презавзя́тий, прекра́сний, прему́дрий, прекра́сно, препога́но; префікс при- вживаємо здебільшого в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибі́гти, прибудува́ти, прикрути́ти, прибо́ркати, пришви́дшити; прибуття́, приту́лок, при́браний, прива́бливо. Пор. прикметники на означення неповноти ознаки з префіксом при-: приста́ркуватий і под.

Крім того, префікс пре- виступає у словах прези́рливий, прези́рство й у словах старослов’янського походження: преосвяще́нний, преподо́бний, престо́л; префікс при- вживаємо в іменниках та прикметниках, утворених внаслідок поєднання іменників із прийменниками: при́гірок, при́ярок; прибере́жний, прикордо́нний.

Префікс прі- вживаємо тільки в словах прі́звисько, прі́звище, прі́рва.

Тема 11. Творення слів. Стилістичні засоби словотвору. Абревіатури в науковому стилі

Абревіатура (лат. abbrevio — скорочую) — складноскорочені слова, похідне слово, що виникає внаслідок абревіації — утворення з перших літер або з інших частин слів, що входять до складу назви чи поняття. Вживаються в усній та писемній мові.

Окрім утворення із власне українських слів, абревіатури активно поповнюються запозиченнями (алгол, кобол). Багато з них є термінами: байт, варикап.

Типи абревіатур

  • буквено-звукова — абревіатура ініціального типу, в якій поєднуються буквена та звукова вимова (наприклад: ІНДЗ — ін-де-зе — індивідуальне науково-дослідне завдання; ЦСКА — це-ес-ка — Центральний спортивний клуб армії);
  • звукова — абревіатура, що складається з початкових звуків (ЛАЗ — Львівський автобусний завод, НАН — Національна академія наук);
  • ініціальна — абревіатура, що складається з початкових літер слів, які виступають твірною базою для певного похідного (наприклад: УПА — Українська повстанська армія, СБУ — Служба безпеки України);
  • словоформна — поєднання частини слова з відмінковою словоформою (наприклад: завкафедри, коомроти, завскладу);
  • усічено-словесна — абревіатура, утворена шляхом поєднання частини слова з повноцінним словом (наприклад: запчастини, продтовари, Казахфільм)

Абревіатури здебільшого належать до іменників і об’єднуються у великі тематичні групи назв:

країн (КНР — Китайська Народна Республіка),

партій (УНП — Українська народна партія),

міжнародних організацій (ООН — Організація Об’єднаних Націй, РЄ — Рада Європи),

центральних органів виконачої влади (СБУ — Служба безпеки України),

машин і приладів (ЕОМ — електронно-обчислювальна машина, врубмашина, земснаряд).

Тема 13.Лексикологія. Зміни в лексичній системі української мови. Професійна лексика. Терміни. Власне українська лексика. Синонімічне багатство мови. Складні випадки слововживання

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови).

Професійна лексика – це слова, що вживаються переважно лише в колі фахівців з тих чи інших спеціальностей для позначення знарядь праці, процесів, інструментів, матеріалів, дій і так далі. Це досить велика кількість слів, однак вони мають обмежене коло вживання і часто зрозумілі лише спеціалістам. Знання професійної лексики допомагає як у створенні образів у художній літературі та засобах масової інформації, так і в опануванні професії.

Приклади професійної лексики:

  • вчителі: класний журнал, педрада, семестр, дошка;
  • юристи: позов, судове засідання, апеляція;
  • металурги: мартен, домна, вагранка;
  • журналісти: шпальта, шапка, інтерв’ю, гранки, монтаж;
  • моряки: кок, ют, палуба, щогла, вітрило, якір;
  • військові: марш-кидок, атака, дислокація, траншея.

Терміни – це слова, що називають поняття в різних галузях: науці, техніці, мистецтві тощо.

Головною ознакою термінів є їх однозначність, адже від чіткого і однакового розуміння терміна вченими залежить розвиток наукової думки. Хоча інколи одне й те саме термінологічне слово має різні значення в різних галузях знань. Наприклад, термін «операція» має значення «хірургічне втручання» в медицині, «проведення спланованих бойових дій» для військових і «переведення коштів з рахунка на рахунок» у банківській справі.

Хоча в більшості випадків терміни мають лише одне значення і значна їх частина є вузькоспеціалізованими, тобто такими, що не вживаються поза межами певної галузі. Лише деякі з них стають загальновживаними словами (наприклад, слово «термометр» або «артеріальний тиск») або є спільними для будь-якої сфери наукової діяльності (наприклад, аргумент, синтез, аналіз, класифікація тощо).

Найчастіше терміни виражаються іменниками і складаються із одного слова, однак є терміни із двох і, навіть, більше слів. Наприклад, «уподібнення приголосних», «складне речення з різними видами зв’язку».

При виборі професії, кожна людина досить глибоко пізнає терміни своєї сфери.

 Тема 15.Роль фразеологізмів у  професійному мовленні. Стилістичні  засоби лексикології та фразеології

Фразеологізм – це словосполучення (речення), яке за значенням дорівнює одному слову. Наприклад, пекти раків – червоніти. До того ж значення власне фразеологізму не співпадає із значенням окремих слів, що входять до його складу. «Пекти» в значенні «обробляти вогнем» і «рак» – в значенні «тварина, що належить до виду безхребетних» нічого спільного не мають із почервонінням шкіри обличчя людини через хвилювання чи сором.

В деяких фразеологізмах стійке зрощення відбулося настільки давно, що вже й забулося значення деяких окремих слів, хоча саме значення фразеологізму загальновідоме і цим висловом широко користуються. До таких належить фразеологізм – байдики бити. Які байдики, чому їх б’ють? Про це можуть ( а може вже й не можуть) сказати лише історики-лінгвісти.

Фразеологізми роблять мовлення виразнішим. Влучнішим, дотепнішим. Єдина з ними біда – фразеологізми не мають правил, їх можна вивчити лише один по одному. Певний вантаж цих висловів ми отримуємо в буденному житті і користуємося навіть не замислюючись. В тестах ЗНО завжди є завдання з фразеології, тому варто поповнювати свій фразеологічний запас або читаючи класику української літератури, або власне фразеологічні словники.

Джерела походження фразеологізмів

1.     Народна мова: замилювати очі (брехати), дати гарбуза (відмовити), пасти задніх (відставати). Також сюди входять всі прислів’я та приказки.

2.     Стійкі вирази, пов’язані із професією, певним фахом: шитий білими нитками (недоладна брехня) (з мови шевців), товкти воду у ступі ( займатися непотрібною справою ( з мови пекарів), з іншої опери (недоречне) ( з мови музикантів, співаків).

3.     Античні вислови, які вимагають знання міфів Давньої Греції: дамоклів меч ( про навислу загрозу), гордіїв вузол ( про нерозв’язну проблему), ахіллесова п’ята (вразливе місце), сізіфова праця (даремна і важка), троянський кінь (прихована загроза), авгієві конюшні (дуже брудне місце).

4.     Біблійні вислови: альфа і омега (початок і кінець), випити чашу до дна (довести справу до кінця), притча во язицех (людина з поганою славою), вавилонське стовпотворіння (велелюдне місце).

5.     Крилаті вислови як українських, так і світових письменників та поетів: останній з могікан (Фенімор Купер), а судді хто? (О. Грибоєдов), життя іде, і все без коректур (Л. Костенко)

6. Запозичені з інших мов фразеологізми: дивитись крізь пальці (навмисне не помічати чогось), де собака заритий (суть проблеми) (з німецької); бути не в своїй тарілці (відчувати себе незручно), повернутись до наших баранів (повернутись до попередньої теми) (з французької мови), синя панчоха (стара дівка), перейти стежку ( заступити комусь шлях до здійснення чогось) ( з англійської мови), трубка миру (з мови індіанців через мову американських колоністів).

Тема 16.Словники й довідкова література. Електронні словники. Роль Інтернету в мовній і мовленнєвій освіті

Довідкова література – це видання, які допомагають нам про щось дізнатися, уточнити, розтлумачити якесь поняття, перекласти слово, з однієї мови на іншу. Словники бувають різні: тлумачні, орфографічні, іншомовних слів, спеціальні (географічні, технічні, фізичні, тощо).

Широких відомостей словники не дають, вони лише допомагають в опануванні чогось або слугують для загального розвитку. Слід пам’ятати, що основна структура всіх словників однакова: слова розташовані в алфавітному порядку, тож, щоб відшукати потрібне слово, знаходять сторінку з літерою, із якої починається розшукуване слово, а за літерою вже знаходять саме слово, читаючи відповідне пояснення. Усі словники мають супровідні розділи, які допомагають нам у роботі з ними.

Коли нам потрібні докладні й водночас стислі відомості, то словника вже не достатньо. Звертаємось в такому разі до довідника. Довідники бувають із різних галузей знань. Потрібний матеріал у довіднику знаходять за змістом, за алфавітом.

Найбільшим за обсягом інформації є довідкове видання – енциклопедія. Це систематизоване зведення знань. Перші книги такого характеру з’явились у Стародавньому Китаї ще в XII —X ст. н. е.

Нині виходять із друку сотні назв літератури енциклопедичного характеру. Енциклопедії містять відомості з різних галузей знань – універсальні: Велика радянська енциклопедія, Географічна енциклопедія тощо. У біографічних енциклопедичних словниках після прізвищ, імен та по батькові відомої людини стоять дати народження і смерті. Крім того, у деяких енциклопедіях є карти, таблиці, схеми, діаграми.

 Семестр ІІ

Навчальний модуль № 2

Тема 18. Морфологія. Система частин мови. Рід відмінюваних і невідмінюваних іменників, їх стилістичні особливості

Морфологія (logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Частини мови : Іменник. Прикметник. Займенник. Числівник. Дієслово. Прислівник. Прийменник. Сполучник. Частка. Вигук

Рід відмінюваних іменників

1. Визначення роду відмінюваних іменників, як правило, не викликає труднощів: вказівка на рід міститься у зовнішній формі слів — реклама, філія, рейтинг, житло, замовлення. Якщо ж рід не підказується закінченням, можливі помилки при визначенні цієї категорії. Труднощі стосуються насамперед іменників з нульовим закінченням, які можуть належати і до чоловічого, і до жіночого роду.

2. Частина помилок при визначенні роду виникає під впливом російської мови. Рід співвідносних іменників у російській і українській мовах здебільшого збігається, що пояснюється спорідненістю мов. Відзначаються також іменники, що розрізняються за родовою характеристикою у двох мовах.

3. Деякі іменники мають варіантні родові форми. Найчастіше варіюються форми чоловічого і жіночого роду: абрикос і абрикоса, вольєр і вольєра, жираф і жирафа, зал і зала, кахель і кахля, клавіш і клавіша, лангуст і лангуста, мозоль і мозоля, мотузок і мотузка, пантофель і пантофля, реприз і реприза, спазм і спазма, хлющ і хлюща. Як слова спільного (чоловічого і жіночого) роду вживаються іменники: ґандж (розм.), дрож:, купіль, фальш, харч.

Можлива також варіантність форм чоловічого і середнього роду безлад і безладдя, свердел і свердло, а також жіночого і середнього роду покуть і покуття.

До різних родів належать деякі словотворчі варіанти. їх стилістичні особливості можуть збігатися або різнитися: сутінь (нейтр.) — сутінок (нейтр.), браслет (нейтр.) — браслетка (нейтр.), табурет (нейтр.) — табуретка (нейтр.), трафарет (нейтр.) — трафаретка (розм.), фасет (спец.) — фасетка (спец.).

4. Деякі родові варіанти іменників виявляють лише частковий збіг значень. Семантичні розбіжності можуть супроводжуватися і функціональними. Наприклад, іменник овоч у формі чоловічого роду вживається із одиничним значенням — “плід городніх (польових) рослин”, рідше “плід садових (лісових) дерев, кущів”. Реалізовуючи збірне значення (“м’які плоди будь-яких рослин”), слово виступає у формах чоловічого і жіночого роду. Варіант жіночого роду є рідковживаним.

До стилістично нейтральних належить іменник метод. Він уживається у двох значеннях — “спосіб пізнання явищ природи та суспільного життя”, “прийом або система прийомів, що застосовується в якій-небудь галузі діяльності”. Іменник жіночого роду метода збігається зі словом метод у другому значенні і кваліфікується словниками як книжний і застарілий.

5. У художній мові трапляються випадки вживання родових форм, які не відповідають сучасним нормам української мови, тобто належать до архаїчних граматичних форм:

По бурхливім океані Серед пінявих валів Наша флота суне, б’ється До незвісних берегів (І. Франко).

6. Деякі іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним основи й іменники жіночого роду із закінченням -а розрізняються за значеннями, тобто не належать до родових варіантів.

Це такі іменники, як:

адрес (письмове вітання з нагоди видатної події) — адреса (місце проживання чи перебування);

вольт (одиниця виміру напруги електричного струму) — вольта (тканина).

Тема 19.Особливості вживання назв за професією, посадою, званням тощо. Стилістичні засоби морфології. Варіанти відмінкових форм. Кличний відмінок іменника

1. Багато іменників чоловічого роду, що є назвами осіб за професією, посадою, званням тощо, не мають паралельних форм жіночого роду, наприклад, такі, як адвокат, гід, маркетолог, менеджер, мер, муляр, міністр, нотаріус, прокурор, тренер, хірург, мікробіолог, педіатр. Ці слова вживаються для позначення і чоловіків, і жінок: Нараду провела декан факультету Мулинська О. І.; Декан факультету Кудін С. О. ознайомив викладачів з новими правилами вступу до інституту.

Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складених назв посад, звань: головний бухгалтер, змінний майстер, молодший державний інспектор, старший викладач, провідний технолог, гід-переклад ач, статист-дослідник тощо.

2. Значна кількість назв осіб утворює паралельні форми чоловічого і жіночого роду: дипломник — дипломниця, журналіст — журналістка, касир — касирка, кравець — кравчиня, лікар — лікарка, льотчик —льотчиця, офіціант — офіціантка, перекладач — перекладачка, баскетболіст — баскетболістка, продавець — продавщиця, штампувальник — штампувальниця і т. ін. Наведені слова жіночого роду належать до стилістично обмеженої лексики. Для позначення осіб жіночої статі у художньому, публіцистичному, розмовному стилях саме їм віддається перевага. В офіційно-діловій мові посади, професії, звання жінок позначаються тільки іменниками чоловічого роду: Ухвалили виділити оздоровчі путівки продавцям Морозовій Т. М. і Кон-дратовській І. І.; Веселова М. Р. отримала диплом викладача біології.

Деякі назви жіночого роду із суфіксом -к(а) не відповідають нормі літературної мови: завучка, фізичка, математичка, керівничка тощо. Вони належать до сфери розмовної мови.

3. Стилістично зниженими є назви осіб жіночої статі, утворені за допомогою суфіксів -их(а), -ш(а): сторожиха, ткачиха, двірничиха, адміністраторша, дячиха, барменша, білетерша, бригадирша, редак-торша, дикторша. Ці іменники використовуються тільки в розмовно-просторічній мові. Обмежене вживання утворень із суфіксами -их(а), -ш(а) зумовлене також тим, що ці форми (директорша, про-фесорша, деканша, лісничиха, інспекторша) означають посаду жінки і назву дружини за професією (посадою) чоловіка, а двозначність слів може призвести до змістової неясності.

4. Кілька іменників жіночого роду, що позначають традиційно жіночі професії і заняття, не мають відповідників чоловічого роду, як-от: домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, покоївка, праля, рукодільниця. Родову пару можуть утворювати іменник і описовий зворот: балерина — артист балету.

5. Іноді лексичні значення спільнокореневих назв осіб чоловічої та жіночої статі не збігаються, порівняйте: друкар — працівник друкарської справи, поліграфічної промисловості і друкарка — жінка, що працює на друкарській машинці; стюард — 1) офіціант на пасажирському морському судні, літаку; 2) в Англії — управитель великого господарства і стюардеса — бортпровідниця на літаках.

6. Якщо іменник чоловічого роду вживається на позначення жінки й ім’я особи при цьому не називається, то узгоджене означення і присудок ставляться у формі чоловічого роду: Мій опонент захворів; Доповідач навів цікаві факти. Сполучення на зразок доцент Максимишина, терапевт Соколова вимагають, щоб присудок мав форму жіночого роду. Що ж стосується означення, то воно в таких випадках узгоджується з назвою особи граматично, тобто має форму чоловічого роду: Мій шеф Василевська Ірина першою поздоровила мене з днем народження; Мій терапевт Соколова щойно повернулась із відпустки. Вирази моя стоматолог, наша бухгалтер мають розмовний характер.

7. У деяких назв осіб за професією або місцем проживання відзначаються паралельні словотвірні форми. Як взаємозамінні вживаються, наприклад, такі іменники: арфіст і арф’яр, вальцювальник і вальцівник, зварник і зварювач, розкрійник і розкроювальник, полтавець і полтавчанин, полтавчанка і полтавка, жашковець і жашківчанин, жашківка і жашківчанка, черкасець і черкащанин, черкаска і черкащанка, уманець і уманчанин, уманка і уманчанка.

 Кли́чний або зверта́льний відмі́нок чи вокати́в (лат. vocativus) позначає звертання до певної особи чи предмета. Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань.

Кличний відмінок мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині форма кличного відмінка збігається з формою називного відмінка: сестри, брати, але для деяких слів також продовжує існувати архаїчна форма із закінченням -ове: сестрове, братове. Серед таких слів єдиним загальновживаним та нормативним є звертання “панове” (кличний відмінок від “пани”). Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте. Як правило, обидва слова мають форму кличного відмінка у таких звертаннях, як друже Іване

I відміна

У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення

-о (тверда група): дружино, перемого, сестро;

-е (м’яка та мішана групи): воле, земле, Катре;

-є (іменники м’якої групи після голосного та апострофа): Надіє, мріє, Маріє, редакціє, сім’є, а також Іллє;

-ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю(слово “мати” відноситься до ІІІ відміни), татусю.

II відміна

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.

На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-ко), власні імена з основою на г, ґ, к, х і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвіґу, читачу, товаришу; також ді́ду, та́ту, си́ну й под.

Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю[Джерело?], розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре[Джерело?], наголошує[Джерело?], відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.

Закінчення -е має іменник: Ігоре.

Відмінювання імен, прізвищ та по батькові добре висвітлено у підручнику з сучасної української мови див – розділ “Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові”,а саме — кличний відмінок, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Також на -е:

закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар’яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне),

частина іменників м’якої групи на -ець: (женче — від жнець, хлопче, шевче — від швець),

іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше).

III відміна

Іменники цієї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчення

-е: ві́сте, любо́ве, но́че, ра́досте, сме́рте.

IV відміна

Кличний відмінок однини збігається з називним та знахідним відмінками. Іменники четвертої відміни мають закінчення

-я (після вуха шиплячого — -а): галченя́, гуся́, дитя́, ім’я́, козеня́, плем’я́; коліща́, курча́, лоша́.

Якщо звертання складається:

з імені та по батькові – обидва слова вживаються у кличному відмінку: Олександре Петровичу, Оксано Петрівно.

з іменника та імені – обидва слова мають форму кличного відмінка: друже Іване.

з іменника та прізвища – прізвище завжди має форму називного відмінка: пане Ковальчук.

прикметники та займенники у складі звертання мають форму називного відмінка: шановний пане, моя зіронько.

 Тема 20. Тематичні виписки, тези, конспект прочитаної науково – популярної статті. Бібліографія. Анотація. Реферат

Робота з книгою розпочинається з попереднього знайомства з нею — з її довідковим апаратом (вихідними даними та анотацією).

Бібліографія — це перелік книг, журналів, статей її вказівкою вихідних даних; покажчик літератури.

Анотація — це короткий огляд змісту книги, статті часто з критичною оцінкою її. Вона складається з: 1) опису бібліографічних ознак книги (автор, назва І т. д.); 2) короткого переказу матеріалу; 3) вказівок, кому ця книга адресована.

 Анотація здебільшого розміщується на звороті титульної сторінки і служить для попереднього ознайомлення читача зі змістом книги. Іноді в анотації містяться елементи оцінки книги і короткі відомості про автора.

Анотація — один із важливих елементів довідкового апарату книги.

Тема 21. Вітальний адрес. Вітальна промова. Контрольне аудіювання

Вітальний адрес – це письмове привітання з нагоди ювілею особи, знаменної дати з дня заснування установи тощо.

У вітальному адресі, як правило, зазначаються результати й заслуги певної діяльності. Мета цього документа – оцінити й підкреслити здобутки людини, установи чи громади.

Вітальна промова – вид публічного мовлення. У ній слід дотримуватися класичних правил публічного мовлення. Не варто вдаватися до критики або констатації негативних моментів.

Тема 22. Ділові папери: доручення, офіційний лист

Доручення — це документ, за яким приватна чи посадова особа, організація передає права (повноваження) іншій особі чи організації здійснювати від її імені зафіксовані в дорученні дії.

Доручення можуть бути особистими (приватними) і офіційними (службовими). Приватні доручення можуть бути написаними від руки. Для офіційних доручень виготовляються, як правило, відповідні бланки. Бланки доручень можуть мати захист від фальсифікації (водяні знаки тощо), такі бланки підлягають суворій звітності.

Залежно від обсягу та змісту повноважень доручення можуть бути:

  • разові — це, як правило, одноразове отримання грошових чи матеріальних цінностей;
  •  спеціальні— передається право здійснювати в межах певного часу однотипні дії (певні господарські чи банківські операції, представництво в судових органах тощо);
  •  генеральні — на виконання розширених повноважень (управління й володіння рухомим і нерухомим майном, банківські операції, представницькі функції в судових органах тощо).

Офіційні листи належать до основних засобів встановлення офіційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та закладами.

Усі ділові листи за функціональними ознаками поділяють на дві групи:

1. листи, що потребують відповіді. До них належать: листи-прохання; листи-звернення; листи-пропозиції; листи-запити; листи-вимоги.

2. листи, що не потребують відповіді. Сюди належать: листи-попередження; листи-нагадування; листи-підтвердження; листи-відмови; супровідні листи; гарантійні листи; листи-повідомлення (інформаційні листи); листи-розпорядження.

Текст листа складається, як правило, зі вступної й основної частин, логічно пов’язаних між собою. У вступній частині зазначаються факти, події, обставини, що спричинили написання листа, посилання на нормативні документи, інструкції тощо. В основній частині викладається зміст листа, в залежності від його тематичної ознаки – прохання, пропозиція, повідомлення тощо.

Тема 25. Складні випадки правопису різних частин мови: написання імен по батькові, прізвищ. Синхронний переклад з голосу текстів на професійну тематику

Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами українського правопису. Наприклад: Литвиненко, Гапоненко, Писаренко Шевченко, Марченко, Муляр, Кравченко, Назар, Удовенко, Пугач, Солов’яненко, Тимошенко, Юрчук.

Ряд прізвищ слов’янського походження в українській мові мають деякі особливості:

1) у російських прізвищах ё передається сполученням йо на початку слова та в середині після голосних, а також після твердих приголосних, якщо ё у вимові відповідає сполученню йо. Наприклад: Йотов, Йоржик, Майоров, Водойомов, Мурав-йов, Соловйов, Воробйов;

2) якщо ё означає звук о після м’якого приголосного, то тоді пишеться сполучення ьо. Наприклад: Синьов, Дегтярьов, Пушкарьов, Лавреньов, Треньов;

3) під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ та ц завжди пишеться о. Наприклад: Чижов, Свящов, Балашов, Лихачов, Лобачов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишеться е. Наприклад: Горячеє, Чебишев, Коришев, Солнцев, Кривенцев, Плющев, Лещев;

4) російська літера е після приголосних передається в українській мові літерою е. Наприклад: Мельник, Вербицький, Ааександров, Демидов, Шевцов, Кобзаревич, Леонов, Мошек, Сапек, Гашек, Луспекаєв, Білевич. Але звук е в російських прізвищах, що відповідає українському і, передається буквою є. Наприклад: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна, Пєшковський, Лєтов, Мєстківський;

5) російська літера и в основах прізвищ на початку слова та після приголосних передається літерою і. Наприклад: Іва-щенко, Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Ніколаєв, Фірсова, Бірюков, Лісний, Ліненко.

Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и. Наприклад: Живков, Жиловенко, Жигалюк, Кочигін, Чигрін, Чирва, Шиша-рова, Шишацький, Щиглов, Щипачов;

6) російська літера и у середині слів після голосних, апострофа та м’якого знака передається через ї. Наприклад: Руїн, Воїнович, Мар’їн, Захар 7нов, Ільїн, Переїденко;

7) російська літера ы завжди передається через и. Напиклад: Фортали, Черниш, Малишевський, Цимбал, Циганенко, Цвелих, Білих, Куцих;

8) літера и завжди пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов. Наприклад: Мироненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Григорчук, Вшоградов, Винокур;

9) російський суфікс -ев, -еев передається через є після всіх приголосних, крім шиплячих та ц. Наприклад; Матвєев, Андрєєв, Федосєєв, Євсєєв, Патрікєєв, Веденєєв; Лаптєв, Мед-ведєв, Пахарєв, Каменєв, Гундарєв, Жухарєв;     10) у суфіксах -ич, -ик пишеться и. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич; Перепелятник, Рудик, Цилюрик, Дудник, Малик, Антосик, Бендрик;

11) слов’янські прізвища, незалежно від походження, пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк. Наприклад: Вишне-вецький, Новицький, Липовицький, Іваницький, Жванецький, Корецький, Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Купецький, Пінаєвський, Залюбовський, Завадовський, Зелінський, Пет-ровський, Тройський, Міщерський, Добровольський, Печерський, Матусовський, Броварський.

 ІМЕНА ПО БАТЬКОВІ

При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси -ович, -йович. Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович.

При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс -івн(а), після голосних -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук’янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславівна, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна.

Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил. їх слід пам’ятати.

Григорій — Григорович, Григорівна

Сава — Савич (-ович), Савівна

Ілля—Ілліч, Іллівна

Микита —Микитович, Микитівна

Яків — Якович (-левич), Яківна (-лівна)

Лука —Лукич, Луківна.

У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише

закінчення -івн(и), -ївн(и), у давальному – -івн(і), -ївн(і).

Наприклад:

Р. в. Людмили Тимофіївни (неправильно: Тимофі-ївної)

Вікторії Володимирівни (неправильно: Володи-мирівної)

Д. в. Людмилі Тимофіївні (неправильно: Тимофі-ївній)

Вікторії Володимирівні (неправильно: Володими-рівній).

Тема 27.Поняття комунікації як діяльності учасників спілкування х метою інформаційного обміну та взаємовпливу. Усне й писемне ділове спілкування. Модель вербальної комунікації

Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу — відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки. Усне мовлення в цьому плані виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони завжди будуть упиратися на ситуацію, в якій відбувається ця розмова.

Одиницею писемного мовлення, тобто реальним проявом його, є текст (від лат. textum – тканина, зв’язок, побудова). Повідомлення, яке складається з кількох (чи багатьох) речень, характеризується змістовою й структурною завершеністю і певним відношенням автора до змісту висловлювання. Слово текст поширюється на різні обсягом одиниці: від записки, де лише одна фраза, до художнього чи наукового твору, обсягом тисячі сторінок.

1. Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного мовлення (воно й виникло пізніше і загалом спирається на усне мовлення як на своє джерело).

2. Писемне мовлення фіксується графічними, матеріальними знаками й сприймається зором. Самі по собі ці графічні знаки неоднорідні: серед них є літери українського алфавіту, цифри, різні наукові символи, умовні позначки, графіки, малюнки.

3. Писемна форма дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі й часі (тобто значно пізніше того, як воно було висловлене).

4. Писемна мова не лише в діловому стилі, а й у ряді інших нехудожніх стилів, як правило, монологічна (діалоги поширені в усному мовленні та в художніх творах).

Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативністю.

Навчальний модуль № 3

Тема 28.Найважливіші відомості з синтаксису і пунктуації: словосполучення і речення, синтаксичні зв’язки в них

Словосполучення — це сполучення двох або кількох самостійних слів, пов’язаних одне з одним змістом і граматично. Як і слово, словосполучення називає певний предмет, ознаку чи дію, проте дає їм конкретнішу, точнішу назву. Якщо речення є одиницею повідомлення, служить засобом комунікації (спілкування), то словосполучення — це номінативна одиниця, одиниця називання, позначення. На відміну від речення словосполучення не виражає закінченої думки, виступаючи засобом спілкування лише через речення. Воно позбавлене основної ознаки речення — предикативності (присудковості). Тому сполучення підмета і присудка не слід вважати словосполученням «між підметом і присудком існують відношення, характерні для речення.

Як будівельним матеріалом для речення є слова і словосполучення, так речення є будівельним матеріалом для ССЦ (складних синтаксичних цілих), із яких складається текст.

Речення в тексті не є рівноцінними. Серед них є такі, що відзначаються відносною самостійністю і несуть у собі найважливішу інформацію. Такі речення називають автосемантичними (самозначними). Інші допомагають уточнити, поглибити, конкретизувати зміст автосемантичного речення.

Такі групи речень утворюють складне синтаксичне ціле. Таким чином, ССЦ – це група речень, які об’єднані між собою тісним логічним і синтаксичним зв’язком і являють більш повний, порівняно з реченням, розвиток думки.

 Тема 29. Класифікація речень за будовою. Стилістичні особливості простих і складних речень. Синтаксичні норми

Просте речення — речення, що складається з одного або кількох граматично поєднаних слів, які виражають відносно закінчену думку.

Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа (предикативний центр). У складному реченні таких основ може бути декілька.

Просте речення може бути повним і неповним. Повними називаються речення, у яких наявні всі головні та другорядні члени речення, необхідні для завершеності будови й повноти вираження значення (В чагарниках низькорослих акацій посвистували червоногруді снігурі (Ю. Збанацький)). Неповними називаються такі речення, у яких пропущений головний або другорядний член речення, зрозумілий із контексту або ситуації мовлення (Хвилини здаються тоді за години, години — за дні, дні — за роки (П. Мирний)).

Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями.

Складне речення — це речення, яке має дві або більше граматичних основ, тобто складається з двох або більше простих речень. Складні речення поділяють на складні безсполучникові, складні сполучникові (склад­носурядні, складнопідрядні) і складні з різними видами зв’язку.

Речення за наявністю головних членів бувають: двоскладні (містять

 підмет і присудок) та односкладні.

Односкладні речення — це такий тип простого речення, організаційним центром якого є один головний член — підмет або присудок.

За морфологічними ознаками головного члена односкладні речення поділяються на дві групи:

1. Речення, у яких головний член співвідноситься з підметом (називні речення);

2. Речення, у яких головний член співвідноситься з присудком (особові та безособові речення). До цієї групи належать: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні.

Тема 30.Основи риторики. Риторика як наука й мистецтво: наука про переконливе, впливове ефективне мовлення; мистецтво самореалізації мовної особистості. Риторичні вимоги до мовця.  Підготовка промови

Риторика – наука про ораторське мистецтво.

Риторика (красномовство) має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засідан-нях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Їсократ, Есхіл, Філократ, Лісій.

Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Тема 31.Особливості вживання в мовленні односкладних і двоскладних, поширених і непоширених, повних  і неповних, ускладнених  і неускладнених простих речень. Інтонування різних видів простих речень

Найважливішою ознакою речення є його інтонаційна оформленість. Основних типів інтонації три, за цим розрізняють три розряди речень і три типи пунктуаційних знаків у кінці речення.

Розповідне речення вимовляють хоч і не завжди цілком одноманітно, тобто не завжди з тією самою інтонацією, оскільки на останню, між іншим, впливає більша чи менша поширеність речення, але характерною прикметою такого речення є пониження, спадання голосу під кінець. На письмі таку інтонацію позначають крапкою.

Приклади речень-розповідей: 1. Сонце заходить (Т. Шевченко). 2. Збирали пізні гречки (М. Коцюбинський). 3. На сірій скелі мак цвіте (О. Олесь).

Найвиразнішою ознакою інтонації речення-питання є дуже помітне піднесення голосу на однім якімсь слові. Коли в реченні є питальне слово (хто, де, куди), то це піднесення звичайно й буває на цьому слові, коли ж його немає, то на іншому. На письмі знак питання передає питальну інтонацію.

Приклади питальних речень: 1. Що я мушу робити? (М. Хвильовий). 2. Ти любиш дивитися на небо? (П. Загребельний). 3. Чому з тобою нам не поєднати дружбу? (М. Рильський).

Окличне речення характеризується піднесеною інтонацією па всіх словах (на письмі позначається знаком оклику).

Приклади речень-окликів: 1. Весна іде! (Б. Грінченко). 2. Ми хочемо жити! (В. Чумак). 3. Все здолаю! Буйним вихром закручу! (Г. Чупринка).

Тема 32Особливості вживання в мовленні різних видів складних речень. Інтонування різних видів складних речень. Синтаксичний аналіз

Складносурядне речення — складне речення, в якому прості (сурядні) речення рівноправні за змістом і пов’язані сурядними сполучниками.

Сурядний зв’язок між окремими реченнями складносурядного речення здійснюється за допомогою лексичних, граматичних, фонетичних, логічних, стилістичних і структурних засобів, як, наприклад, сполучні слова, інтонація, логічна послідовність та особлива структура речення . Зв’язок між окремими реченнями складносурядного речення може бути сполучниковим та безсполучниковим.  Безсполучниковий зв’язок здійснюється за допомогою інтонації, а на письмі — за допомогою слідування одного речення за іншим: — Матерія не зникає, вона переходить з однієї форми руху в іншу.

Частини складносурядного речення з’єднуються сполучниками сурядності. Їх є кілька типів:розділові, єднальні,    протиставні.

Одиничні або, чи, хоч ; повторювані аби…аби, чи…чи, хоч…хоч, то…то, не то…не то.  Одиничні і, й, та (в значенні і), також; повторювані і…і, ні…ні (ані…ані).         А, але, та (в значенні але), проте, зате, все ж, однак.

Розділові знаки у складносурядному реченні

Прості речення, що входять до складносурядного, відокремлюються одне від одного комою, крапкою з комою або тире.

Кома ставиться між частинами складносурядного речення, поєднаними сполучниками і (й), та, а, але, проте, зате, однак, або…або, чи…чи, ні…ні, то…то, не то…не то, хоч…хоч (Сонечко зайшло, і надворі почало вже темніти (І. Нечуй-Левицький). Не то осінні води шуміли, збігаючи в Дунай, не то вітер бився в заломах провалля (М Коцюбинський)). Кома не ставиться, якщо перед єднальним чи розділовим сполучником у складносурядному реченні є спільний другорядний член, що стосується обох простих речень (На хвилину раптом стихли голоси і спинились тіні (Ю. Смолич)). Кома не ставиться між простими реченнями, що входять до складносурядного і тоді, коли для обох простих речень є спільним не тільки повнозначне слово, а й неповнозначне (Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли (А. Головко)). Також кома не ставиться між двома питальними, спонукальними або окличними реченнями, з’єднаними сполучниками і (й), та (у значенні і), або, чи (Котра зараз година і коли вже прибуде потяг?). Зазвичай не ставиться кома між двома односкладними безособовими або номінативними реченнями у складносурядному (Сумно й глухо! (П. Мирний). Ніч і тиша.).

 Якщо прості речення, які є частинами складносурядного, дуже поширені, уже мають в середині розділові знаки або досить далекі за змістом, то між ними замість коми ставиться крапка з комою (Ся розмова лишила в мені якийсь гіркий несмак; але миритись, брати назад свої слова у мене не було бажання (Леся Українка)).

 Тире ставиться в складносурядних реченнях перед сполучниками і, та (у значенні і), коли в простих реченнях, що входять до складносурядного, говориться про швидку зміну подій, явищ або друге речення містить у собі несподіваний наслідок чи різке протиставлення (Несподіваний ривок — і ми відриваємося від землі (А. Шиян)).Види підрядних речень

 Підрядне речення поєднується з головним такими способами:

 1. Сполучниками підрядності: що, щоб, як, якби, бо, немов, наче, через те що та ін.

 Як добре знати, що тебе веде твій власний шлях… (Л. Первомайський). Сполучники підрядності тільки з’єднують підрядні речення з головними, але членами речення не виступають.

 2. Сполучними словами, якими є відносні займенники хто, що, який, чий, котрий у всіх відмінках та прислівниками де, коли, куди, звідки, як та ін.

 Там, де сонце торкнулось вершечків дерев, спалахнуло листя золото-зеленим вогнем (М. Коцюбинський).

Сполучні слова поєднують підрядні речення з головними й одночасно є членами підрядного речення (у першому прикладі слово де — обставина місця; у другому як — обставина способу дії).

Головні речення, до яких належать підрядні, можуть мати вказівні слова:

Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка). Тим, хто служить правді й миру, простягай, народе, руку щиру (М. Рильський).

Підрядне речення може стояти перед головним реченням, у середині головного й після нього.

Підрядне речення відокремлюється від головного комою; якщо ж підрядне стоїть у середині головного речення, то виділяється комами з обох боків:

Щоб не пломеніти горобині самотньо, посадив я поблизу неї нашу українську калину (І. Цюпа).

 Тема 34. Основні пунктограми в простому і складному реченнях, у реченнях з прямою мовою та в діалозі

Для виділення прямої мови вживаємо тире або лапки.

1. Коли пряму мову починаємо з абзацу, то перед початком її ставимо тире, а в кінці, як звичайно, крапку, знак питання, знак оклику або три крапки — залежно від характеру речення:

— Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?

— Не знаю, Ольго, — щиро зітхнув хлопець. — Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!

— Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати квітів? (В. Симоненко).

2. Коли пряму мову оформлюємо без абзацу, то перед початком її ставимо відкриті лапки, а в кінці — відповідний до характеру речення розділовий знак і закриті лапки:

У цей час я побачила далеко машину і стала показувати в инший бік: “Дивіться, дивіться! Хтось ідеї” (Ю. Яновський).

3. Речення, що вказує, кому належить пряма мова (“слова автора”), може:

 а) стояти перед прямою мовою; тоді після слів автора ставимо двокрапку:

Гість каже: “Ніби ти сонце, щоб усіх обігріти?” (Р. Федорів).

 б) стояти після прямої мови; у цьому разі після прямої мови ставимо або знак оклику, або знак питання, або три крапки — залежно від характеру речення.

 Після відповідного розділового знака перед словами автора ставимо тире:

— Тату! татку! — упізнали діти.

— Голуб’ята! — батько простер руки (П. Тичина).

 Коли в кінці прямої мови за характером речення повинна бути крапка, замість неї ставимо кому:

Запитала, як їм завод, і дідусь Юхим з городньої бригади поділився враженням без утайки:

— Оце хоч перед смертю пекло побачив… А де ж головний пекельний?

— Мабуть, оце він, — вказала Вірунька на молодого інженера, свого начальника цеху.

— А ріжків нема, — Одарка з птахоферми близько придивилась до нього, і всі засміялись (О. Гончар).

 Коли пряму мову подаємо в лапках, після неї також ставимо тире:

Разом з водою я витяг з копанки і дві грушки. “Самі, чи що, падають у воду?”— спитав я (Григір Тютюнник).

в) розривати пряму мову; коли пряму мову починаємо з абзацу, то перед початком її ставимо тире, а лапки (за умови оформлення без абзацу) — перед початком і в кінці прямої мови і застосовуємо такі правила:

 1) коли на місці розриву не повинно бути ніякого знака або мала бути кома, крапка з комою, двокрапка, тире, то перед словами автора й після них ставимо кому й тире, а пряму мову продовжуємо з малої літери:

Батьку, — мовила тихо, — ви так гарно співали, так гарно… (П. Загребельний).

2) коли на місці розриву мала бути крапка, то перед словами автора ставимо кому й тире, а після них — крапку й тире, причому пряму мову продовжуємо з великої літери:

— Гріх це, — мовив Русин. — Проти закону церквою освяченого ідеш (Р. Федорів).

3) коли на місці розриву мав бути знак питання або знак оклику, то перед словами автора зберігаємо цей знак і додаємо тире, а після слів автора ставимо крапку й тире, причому пряму мову продовжуємо з великої літери:

— А, це ти, Максиме? — зрадів Карпо. — Заходь, заходь! (М. Коцюбинський).

—4) коли на місці розриву мали бути три крапки, то їх залишаємо перед тире. Пряму мову продовжуємо або з великої, або з малої літери, залежно від того, яка літера була б після крапок за відсутності розриву. Після слів автора в першому випадку ставимо крапку й тире, а в другому — кому й тире:

— Хто ти, чоловіче добрий?

— Не впізнав… — підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очі на зчорнілому виду. — Я так і думав, що не впізнаєш. Хто тепер кого впізнає (Григір Тютюнник).

  5) коли одна частина слів автора стосується першої частини прямої мови (що стоїть до розриву), а друга — другої, то після слів автора ставимо двокрапку й тире, а пряму мову продовжуємо з великої літери:

— Зараз, — сказав Матюха. Потім згадав щось і повернув голову до жінки: — Де там Зінька з кислицями? (А. Головко).

Примітка 1. Правила цього пункту застосовують і до речень, які містять цитати з вказівками, кому ці цитати належать.

Примітка 2. Діалоги й полілоги можна подавати без абзаців; це буває здебільшого тоді, коли їх хтось переказує. У такому разі лише першу репліку подаємо з абзацу й перед нею ставимо тире, а далі репліки наводимо в лапках; після них перед мовою автора ставимо тире, а перед ними після мови автора — двокрапку:

— Страх, розказує, яке діялось: народу, каже, як на війні, сила-силенна…а кінні наступають, душать. “Розходьтесь!” — гукають. А ті: “Не підемо, давай нам наше… ми за правду” (М. Коцюбинський).

 4. Коли кілька реплік прямої мови розташовуємо в рядок, без вказівки, кому вони належать, то кожну з них беремо в лапки, а між репліками ставимо тире:

“А в тебе земля ще де є?” — “Ні, нема”, — “А хата є?” – “Є” (Панас Мирний).

Перед кожною реплікою (в тому числі й перед першою) можна також ставити тире, тоді кожну парну репліку слід брати в лапки:

— А в тебе земля ще де є? — “Ні, нема”. — А хата є?— “Є”.

 Примітка. Лапки, що виділяють якесь слово або кілька слів у кінці прямої мови, зберігаємо перед зовнішніми закритими лапками тоді, коли між ними стоїть знак оклику або питання:

“Ви дивились кінофільм “Роксолана”?” — спитав він дівчат.

Але: Вони сповістили: “Повертаємось до Києва пароплавом “Іван Франко”

Тема 35. Текст як середовище функціонування мовних одиниць. Основні ознаки тексту: зв’язність, комунікативність, членованість, інформативність.. Текст у професійному спілкуванні. Класифікація текстів за сферою використання, метою, структурними особливостями

Текст та його основні ознаки

Текст — це висловлювання, яке складається з кількох речень, має певну змістову й структурну завершеність.

Комунікативність реалізується в спрямованості тексту на відповідного адресата.

Членованість — текст може членуватися на комунікативні одиниці нижчого рангу (складне синтаксичне ціле, фрази), яким відповідають (хоч і не завжди) мовні одиниці — абзац і речення.

Зв’язність — усі мовні елементи в тексті пов’язані між собою за логікою та структурою.

Інформаційність — текст акумулює інформацію та служить засобом її передачі.

Цілісність тексту полягає в тому, що в ньому вичерпно викладено тему, а виклад підпорядковано досягненню поставленої мети.

Завершеність тексту — необов’язкова ознака» притаманна лише конкретним текстам із визначеними межами.

Тема 36.Стилістика. Тексти різних стилів, типів, жанрів. Аудіювання текстів різних стилів, типів, жанрів мовлення. Визначення пізнавальної цінності прочитаного

Стилістика — розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика).

Стиль літературної мови є різновидом мови, якому притаманний певний відбір мовних засобів, що найкраще відповідають завданню спілкування між людьми у певних умовах. В сучасній українській мові розрізняють шість стилів: розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний.     Розмовно-побутовий — використовується у побуті, в усному спілкуванні. Для розмовно-побутового стилю характерне:

широке використання загальновживаних слів;

вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості;

вживання простих речень, звертань та ін.

розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.

художній — переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача.

офіційно-діловий — вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах. Особливості офіційно-ділового стиля:

кожний документ має усталений зразок;

слова вживаються виключно в прямому значенні;

перважають слова- терміни, пов’язані з діловодством;

відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.

науковий — існує у двох формах: писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці) та усній (повідомлення, наукова доповідь тощо). Для наукового стилю характерні:

вживання слів у прямому значенні;

стрункість викладу думки;

логічна побудованість;

наявність специфічних термінів;

широке використання складних речень, зокрема складнорідрядних з чітким логічним зв’язком між компонентами.

публіцистичний — має дві форми: писемну (статті, фейлетони, нариси) та усну (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно-політичних термінів (закон, перспектива, держава тощо).

 Тема 37. Ділові папери. Протокол. Витяг з протоколу. Удосконалення правописної грамотності

Протокол - це один з найпоширеніших документів колегіальних органів. У ньому фіксують хід і результати проведення зборів, конференцій, засідань, нарад. У протоколах фіксуються всі виступи з питань, що розглядаються, і рішення, ухвалені в результаті обговорення. Протокол веде секретар або інша спеціально призначена особа. Протоколи загальних зборів (нарад) підписують голова й секретар, а протоколи засідань комісій – усі члени президії.

 За обсягом фіксованої інформації протоколи поділяють на:

стислі, в яких записано лише ухвалу або поширену резолюцію, а також зазначено номер, дату, назву організації, кількість присутніх, порядок денний. Під рубрикою “Слухали” – назва питання, хто висловився;

повні, в яких записуються виступи доповідачів та інших учасників зборів, нарад, засідань. У докладний протокол заносять також запитання доповідачеві та конспективний запис виступів під час обговорення;

стенографічні, де всі виступи, репліки, запитання й відповіді записуються дослівно.

Протокол має такі реквізити:

1. Назва виду документа, яку пишуть посередині рядка.

2. Порядковий номер протоколу.

3. Назва зборів, конференції, засідання, наради із зазначенням їх характеру (загальні збори, виробнича нарада, розширена нарада).

4. Назва установи, підприємства чи організації, де відбулися збори, конференція.

5. Дату проведення зборів, засідання, наради, яку пишуть нижче від назви організації ліворуч. У цьому ж рядку праворуч пишуть місце проведення (назву міста).

6. Кількісний склад учасників, який пишуть з нового рядка. За великої кількості присутніх на засіданні їх список складають окремо й додають, а в протоколі зазначають лише загальну кількість. Якщо кількість учасників сягає 10-12 осіб, то вказують усіх присутніх.

7. Посади, прізвища, ініціали керівників зборів, конференції, наради (голови, секретаря, членів президії).

8. Порядок денний, тобто питання, що їх розглядають на зборах, нараді або конференції. Питання у порядку денному формулюють у називному відмінку.

9. Текст.

10. Перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок.

11.Підписи керівників зборів, засідання, конференції (голови й секретаря).

Основний текст протоколу переділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожний розділ містить: “Слухали”, “Виступили”, “Ухвалили”, що оформлюються без відступу від межі лівого берега.

Слово “Слухали” друкується великими літерами, після нього ставиться двокрапка. У наступному рядку з абзацу вказують ініціали та прізвище доповідача (у називному відмінку), тему доповіді. Далі викладається основний зміст доповіді або вказується, що текст додається.

Так само оформляється розділ “Виступили”.

У розділі “Ухвалили” повністю записується прийняте рішення, яке може складатися з одного чи кількох пунктів або з констатуючої частини й резолюції.

Якщо на зборах проводяться вибори таємним голосуванням, результати оформляються окремими протоколами лічильної комісії: в одному зазначається склад комісії, а в другому – результати голосування.

Крім повного протоколу, є ще витяг з протоколу.

Витяг з протоколу – це коротка форма протоколу. В ньому вказують:

1. Назву виду документа.

2. Порядковий номер.

3. Назву зборів, засідання, наради тощо.

4. Дату проведення, місце проведення.

5. Присутніх.

6. Текст, що складається з розділів “Слухали” і “Ухвалили”.

7. Підписи голови й секретаря.

У протоколі роблять помітку про витяг, а також зазначають, кому його вручено чи надіслано.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 ОСНОВНА

1.Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов.- К.: Вища шк., 2003. – 287 с.

2.Українська мова: підруч. для 10 кл.загальноосвіт.навч. закл. з навчанням укр. мовою: профіл. рівень/ М.Я.Плющ, В.І.Тимоша, С.О.Караман. –К.: Освіта, 2010. – 416 с.

3. Заболотний О.В. Українська мова: підруч. Для 10 кл. загальноосвітн. Навч. закл.: рівень стандарту/ О.В.Заболотний. – К.:Генеза, 2010.- 224 с.

4. Заболотний О.В. Українська мова: підруч. Для 11 кл. загальноосвітн. Навч. закл.: рівень стандарту/ О.В.Заболотний. – К.:Генеза, 2011.- 234 с.

ДОДАТКОВА

1.Безпояско О.К.,Городянська К.Г., Русанівський В.М., Граматика української мови. Морфологія: Підручник. –К.:Либідь, 1993. – 336 с.

2.Вакалюк Я.Ю., Лиюк М.П. Українська мова: Збірник диктантів і вправ: Навч. посібн. – К.: Вища шк., 1993. -263 с.

3.Волох О.Т. та ін. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. Синтаксис. –К.: Вища шк., Головне видавництво, 1989. – 334 с.

4.Горбачук В.Т. Види диктантів і методика їх проведення: Посібник для вчителя. –К.: Рад.шк., 1989. – 96 с.

5.Грибінченко Т.О. та ін. Збірник диктантів з української мови. –К.: Либідь, 1998. – 272 с.

6.Зубков М. Диктанти з української мови для абітурієнтів. Правописний коментар. –Х.: Торсінг, 2002. – 256 с.

7.Кобилянська М.Ф., Гуйванюк Н.В. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис: Зб.вправ: Навч. посібн. – К. Вища шк.,1992. – 271 с.

8.Козачук Г.О. Підвищення грамотності учнів: Навчальний посібник для учнів. – К.: Освіта, 1994. -161 с.

9.Козачук Г.О., Шкуратян  Н.Г. Практичний курс української літературної мови: Навч. посібн. – К.: Вища шк.,1993.- 367 с.

10.Кононенко П.П. та ін. Українська мова. – К.: Либідь, 1990. – 224 с.

11. Кочан І. М., Токарська А.С.Збірник диктантів і переказів з української мови для вступників до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. – Львів: Світ, 1993. -204 с.

12. Культура української мови: Довідник/С.Я.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина – Мельник, К.В.Ленець та ін. За ред. В.М.Гусанівського. –К.: Либідь, 1980. -304 с.

13.Ладоня І.О. Українська мова: Навч. посібн. –К.: Вища шк., 1993. – 143 с.

14.Лукач С.П. Бесіда на уроках мови: Посібник для вчителя. –К.: Рад. шк., 1990. -112 с.

15.Українська мова: Навч. посібн./ Л.І. Мацько, Л.О.Кадомцева, П.П.Кононенко, О.М. Сидоренко. – К.:Вирій, НВП  «Український обрій», 1995. -272 с.

16.Мацько Л.І., Сидоренко О.М.Українська мова. Збірник диктантів для учнів середніх шкіл усіх типів. –К: Либідь, 1996. – 240 с.

17.Мацько Л.І., Сидоренко О.М.Українська мова. Усний та письмовий екзамен: Навч. посібн.- К.: Либідь, 1992. -208 с.

18.Мацько Л.І. та ін. Російсько – український і українсько – російський словник: відмінна лексика. – К.: Вища шк.., 1992. – 255 с.

19. Неживий О.І., Ужченко В.Д. Дидактичний матеріал з народознавства на уроках мови. – К.: Освіта, 1993. -287 с.

20. Орфографічний словник української мови: Близько 120 000 слів/Уклад. С.І.Головащук, М.М.Пещак, В.М.Тараненко. –К.: Довіра, 1994. -867 с.

21.Український правопис /НАН України, ін. – мовознавства ім. О.О.Потебні, Ін – т української мови. – К.: Наукова думка, 2005. – 240 с.

22.Юшук І.П. Практикум з правопису української мови. –К.: Радянська школа, 1989. -288 с.

Комплекс навчально-методичного забезпечення самостійної роботи студентів денної форми навчання

Тема 1: Подовження та подвоєння приголосних на письмі:

  1. Подвоєння букв на позначення збігу приголосних звуків.
  2. Не відбувається подвоєння –н-.
  3. Подовження приголосних звуків.
  4. Подвоєння приголосних у словах іншомовного походження.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 68 -73
  2. Українська мова: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. з навчанням укр. мовою: проф. рівень/М.Я.Плющ, В.І.Тихоша, С.О.Караман, О.В.Караман. –К.:Освіта, 2010. – С.87 – 89.
  3. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.83 -87.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою. 2) Написати лінгвістичну казку (оповідання) на одну із тем: «Як відбувається подвоєння звуків?», «Що таке подовження звуків?».

Форма контролю: Перегляд записів у робочих зошитах. Виконання МКР № 1, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 4

Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Таблиці  замалювати. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготувати усні відповіді на такі питання:

  1. За яких умов відбувається подвоєння приголосних?
  2. Чому і коли не відбувається подвоєння?
  3. За яких умов відбувається подовження приголосних?
  4. Чому і коли не відбувається подовження?
  5.  Що таке подвоєння букв?
  6. Що таке подовження приголосних?

Подвоєння приголосних, що передаються на письмі двома однаковими літерами залежить від різних причин. Найчастіше це пояснюється словотворенням, коли збігаються кінцеві й початкові літери різних частин слова (морфем).

Подвоєння приголосних 
Умови Приклади
Якщо корінь починається тим самим звуком, на який закінчується префікс Відділити
Якщо корінь чи основа слова закінчується тим самим звуком, яким починається суфікс Щоденний, розрісся
Якщо перша частина складноскороченого слова закінчується тим самим звуком, яким починається друга Військкомат
У наголошених прикметникових суфіксах – енн (-ий), -анн (-ий), що вказують на вищий ступінь вияву ознаки або можливість чи неможливість дії Здоровенний, нездійсненний
У прикметниках на  -енн (ий) старослов’янського походження Огненний, священний

Подовжені приголосні бувають в іменниках середнього роду ІІ відміни: волосся, обличчя.

Подовження приголосних
Умови Приклади
В іменниках середнього роду на  (крім тих, що означають назви малих за віком тварин: гусеня, каченя) Знання, зілля
У деяких іменниках чоловічого і жіночого роду на  -я Суддя, Ілля, стаття.Виняток:статей
Перед я, ю в деяких прислівниках Зрання, спросоння, навмання, попідвіконню, попідтинню
В іменниках жіночого роду ІІІ відміни орудного відмінка однини перед кінцевим  Річчю, сіллю
У формах дієслова лити Ллю, виллю
НЕ подовжуються приголосні в словах кутя, попадя, свиня, третя, третє.

Тема 2: Правопис м’якого знака, апострофа у російських прізвищах українською мовою

  1. Вживання м’якого знака у російських прізвищах українською мовою.
  2. Вживання апострофа у російських прізвищах українською мовою.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 41 -50.
  2. Українська мова: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. з навчанням укр. мовою: проф. рівень/М.Я.Плющ, В.І.Тихоша, С.О.Караман, О.В.Караман. –К.:Освіта, 2010. – С.134 -137.
  3. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.67 -71.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 1, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 8

Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Таблиці  замалювати.

Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготувати усні відповіді на такі питання:

  1. Коли вживається м’який знак у російських прізвищах українською мовою?
  2. Коли вживається апостроф у російських прізвищах українською мовою?

Щодо правопису власних імен, то в сучасній українській орфографії діють такі правила:

  1. Твердий кінцевий приголосний ц у прізвищах із суфіксом –ець пом’якшується: Олонець, Череповець,Скиталець
  2. У суфіксах –ськ і –цьк- пишеться ь, наприклад: Брянський, Курський.
  3. У всіх слов’янських прізвищах незалежно від походження пишеться ь у суфіксах –ськ- і –цьк – : Маяковський, Островський.
  4. Якщо     ё означає звук о після м’якого пиголосного, то тоді пишеться сполучення ьо: Ковальов, Журавльов.
  5. Під наголосом після шиплячих пишеться о: Грачов.
  6. В російських прізвищах ё передається сполученням йо на початку слова та в середині після голосних, а також після твердих приголосних, якщо е у вимові відповідає сполученню й+о, наприклад: Йолкін, Соловйов.
  7. Апостроф пишеться після губних , задньоязикових і р перед я, ю, є, ї: Прокоф’єв, Рум’янцев.
  8. Перед йо апостроф не пишеться: Соловйов, Воробйов.
  9. Коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишеться: Бядуля, Рюмін.
  10. Мякий знак перед приголосними: Вольнов, Коньков.
  11. Перед я,ю, є, ї: Дьяконов, Третьяков.

Тема 3: Правопис складних іменників:

1.Написання складних іменників разом.

2.Написання складних іменників через дефіс.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 90 -99.
  2. Українська мова: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. з навчанням укр. мовою: проф. рівень/М.Я.Плющ, В.І.Тихоша, С.О.Караман, О.В.Караман. –К.:Освіта, 2010. – С.137 -138.
  3. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.71 -74.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 1, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 12

Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготувати усні відповіді на такі питання:

  1. Чому трудодень пишемо разом, а людино – день через дефіс?
  2. Які іменники називаються складними?
  3. Як пишуться складні прикметники?
  4. Коли вони пишуться разом?
  5. А коли через дефіс?

Складні іменники

1.Разом пишуться:

а) Складні іменники, утворені шляхом поєднання за допомогою сполучного звука або кількох основ, одна з яких – дієслівного походження: вертоліт, лісосплав;

б) складні іменники, утворені поєднанням прикметникової та іменникової основ за допомогою сполучного звука: чорногуз, чорнозем;

в) складні іменники, утворені за допомогою сполучного звука від двох іменникових основ:верболіз, лісостеп; сюди ж належать іменники, першою частиною яких є незмінний іменник іншомовного походження (тут роль сполучного звука виконує останній голосний першого іменника:автострада);

г) складні іменники, утворені з дієслова в наказовій формі та іменника: горицвіт, Убийвовк(прізвище);

д) складні іменники, утворені з кількісного числівника у формі родового відмінка (для числівника сто – називного) та іменника: сторіччя, шестиденка.

Примітка. У складних словах із числівником, який означає число двозначне, тризначне та інші, числівник звичайно пишеться цифрами й приєднується до другої частини слова за допомогою дефіса: 250 –річчя, 16 –поверховий.

е) складні іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: піваркуша, півгодини, півколо, напівсон, полумисок;

Примітка.Перед імениками – власними назвами  пів- пишеться через дефіс: пів – Європи, пів –Києва.

є) складні іменники, утворені з трьох і більше основ: автомотогурток, світловодолікування.

 2. Через дефіс пишуться:

1) Складні іменники, утворені з двох іменників без допомоги сполучного звука, незалежно від того, чи в даному слові відмінюються обидва іменники, чи тільки другий.

До таких слів з обома відмінюваними частинами належать:

а) іменники, що означають протилежні за змістом поняття: купівля – продаж;

б) іменники, що означають спеціальність, професію: лікар –еколог;

в)іменники на позначення казкових персонажів:Зайчик –Побігайчик.

До слів із другою відмінюваною частиною належать: а) іменники, в яких перше слово підкреслює певну прикмету чи особливість предмета, явища, названого другим словом: блок – система, дизель – мотор;

б) іменники, що означають державні посади, військові, наукові звання:генерал – майор;

в) іменники, що означають складні одиниці виміру:кіловат – година.

2) Складні  іменники з першою складовою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міді-, обер-: віце – президент

3) Іншомовні назви проміжних сторін світу:норд –вест.

4) Субстантивовані словосполучення, що означають переважно назви рослин: брат – і – сестра.

5)Скорочені іменники, в яких наводиться початок і кінець слова: б-ка – бібліотека.

6) Перша частина складного слова (яке пишеться разом або через дефіс), коли далі йде слово з такою ж другою частиною: радіо- й телеапаратура.

Тема 4: Відмінювання прикметників:

  1. 1. Відмінювання прикметників  м’якої групи.
  2. 2. Відмінювання прикметників твердої групи.
  3. 3. Відмінювання прикметників на  -лиций.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 126 -128.
  2. Українська мова: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. з навчанням укр. мовою: проф. рівень/М.Я.Плющ, В.І.Тихоша, С.О.Караман, О.В.Караман. –К.:Освіта, 2010. – С.137 -138.
  3. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.71 -74.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 2, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 20

Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Особливу увагу зверніть на відмінювання складних прикметників на  -лиций. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготуйте усні відповіді на такі питання:

  1. За чим поділяються прикметники на тверду і м’яку групи?
  2. Які прикметники належать до м’якої групи.
  3. Які прикметники належать до твердої групи?
  4. Як відмінюються прикметники м’якої групи?

Залежно від того, на твердий чи на м’який приголосний закінчуються основи прикметників вони поділяються на тверду і м’яку групи: крихкий, боязкий – тверда група; синій, давній – м’яка група.

До м’якої групи належать небагато прикметників: давній, внутрішній, крайній, передній, довколишній, тутешній, домашній, середній, ближній, дальній, горішній, нижній, завтрашній, всесвітній, безкраїй, колишній, нинішній, обідній, ранішній, торішній, літній, осінній, вечірній, вчорашній, древній, ранній, пізній, зимній, тодішній, сьогоднішній, теперішній, неділешній, суботній, братній, синовній, дочірній, матірний, подружній, орлій, достатній, довгошиїй, довговіїй, справжній, художній, освітній, присутній, могутній, порожній,дорожній, сусідній, кутній,сінешній

Прикметники чоловічого і середнього роду, крім називного відмінка однини, мають спільні  закінчення. У місцевому відмінку можуть бути паралельні форми: на високому і на високім; на синьому і на синім. Закінчення прикметників твердої  і м’якої груп відрізняються тим, що у родовому, давальному та місцевому  відмінках у прикметниках м’якої групи перед закінченням пишеться м’який знак (буквосполучення ьо): синього, давнього. У прикметниках м’якої групи жіночого роду м’який знак пишеться перед закінченням  -ою в орудному відмінку: синьою, давньою. У множині прикметники мають спільні закінчення для всіх трьох родів.

Тема 5: Зв’язок числівників з іменниками

  1. Зв’язок числівників з іменниками.
  2. Відмінювання числівників.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 133 -139.
  2. Українська мова: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. з навчанням укр. мовою: проф. рівень/М.Я.Плющ, В.І.Тихоша, С.О.Караман, О.В.Караман. –К.:Освіта, 2010. – С.137 -138.
  3. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.71 -74.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 2, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 20

Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготуйте усні відповіді на такі питання:

  1. У чому особливість відмінювання числівника один?
  2. У чому особливість відмінювання числівників три і чотири?
  3. Чому так важливо знати особливості відмінювання числівників – назв десятків: а) 20 і 30; б)40 і 90; в)50, 60, 70, 80?
  4. У чому особливість відмінювання числівників – назв сотень: а) сто? б) двісті – дев’ятсот?
  5. Як відмінюються числівники тисяча, мільйон, мільярд, нуль?
  6. У чому особливість відмінювання складених кількісних числівників?

Числівники граматично пов’язуються з іменниками. Вони або керують іменниками, або узгоджуються з ними.

  1. Числівник один узгоджується з іменниками у роді, числі, відмінку: один день.
  2. Числівник два вживається у двох родових формах: одна й та сама форма для чоловічого і середнього роду – два (горобці), інша – для жіночого роду – дві (картоплини).
  3. Числівники два, три, чотири, вступаючи в граматичні зв’язки з іменниками, вимагають від них форми називного відмінка множини: два явори. Означення при іменниках може бути у формі називного або родового відмінка множини: два старі дуби.

Примітка.

Числівники два, три, чотири  не сполучаються з іменниками, які не підлягають лічбі (честь, бензин), а також з іменниками ІУ відміни. Для їх переліку вживаються збірні числівники (двоє пташенят, четверо ластів’ят).

  1. Числівники від п’яти і далі вживаються з іменниками у формі родового відмінка множини: п’ятеро сторінок.

Примітки:

1. Іменники, що мають більш чітко (сотня, десяток) чи менш чітко(сила, маса) виражене числове значення, сполучаються з іменниками у родовому відмінку множини (сотня козаків)

2.Іменники з числовим значенням (половина, третина) пов’язуються з іменниками у родовому відмінку обох чисел: чверть бочки, половина відра.

  1. При неозначено – кількісних та збірних числівниках іменники вживаються у родовому відмінку множини: кілька осіб.
  2. При дробових числівниках іменники мають форму родового відмінка однини, а слово частина нерідко випускається: дві третіх розчину.
  3. Числівники півтора, півтори сполучаються з іменниками у родовому відмінку однини: півтора метра.
  4. Порядкові числівники узгоджуються з іменниками в роді, числі і відмінку: сьомий день, сьомі дні. Ці числівники змінюються так, як прикметники.

Неозначено – кількісні числівники кілька, декілька відмінюються, як числівники: два, багато – як числівники три, чотири.

Збірні числівники двоє, троє мають такі самі відмінкові форми , як два,три.

У дробових числівниках чисельник відмінюється, як кількісний числівник, а знаменник – як порядковий (дві третіх).

Порядкові числівники змінюються, як прикметники. У складених порядкових числівниках змінюється лише останнє слово (тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року).

У складених числівниках кожна складова частина змінюється за відповідними типами відмінювання простих і складних числівників.

Числівники тисяча, мільйон, мільярд , нуль відмінюються, як іменники.

Тема 6: Дієвідміна дієслів

  1. Дієвідмінювання.
  2. Закінчення дієслів І і ІІ дієвідміни.
  3. Дієвідмінювання дієслів майбутнього часу.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 163 -164.
  2. Українська мова: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. з навчанням укр. мовою: проф. рівень/М.Я.Плющ, В.І.Тихоша, С.О.Караман, О.В.Караман. –К.:Освіта, 2010. – С.359 -360.
  3. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.94.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 2, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 20

 Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготуйте усні відповіді на такі питання:

  1. У чому полягає особливість дієвідмінювання?
  2. Які дієслова належать до І дієвідміни?
  3.  Які дієслова належать до ІІ дієвідміни?
  4. Які особливості особових закінчень І дієвідміни?
  5. Які особливості особових закінчень ІІ дієвідміни?

Зміна дієслів за особами, часами і числами називається дієвідмінюванням. За тим, який голосний звук виступає в особових закінченнях дієслів теперішнього часу, дієслова поділяються на І і ІІ дієвідміни.

До І дієвідміни належать дієслова, які у 3 –ій особі множини мають закінчення –уть (-ють)(товчуть, ріжуть); до ІІ – із закінченням –ать (-ять) (кричать, сушать).

Дієслова теперішнього і простого майбутнього часу доконаного виду мають однакові особові закінчення.

І дієвідміна                                 ІІ дієвідміна

                                         Однина

1ос.товчу, ріжу                              кричу,сушу

2ос. товчеш, ріжеш                       кричиш, сушиш

3 ос. товче, ріже                             кричить, сушить

Множина

1 ос. товчемо, ріжемо      кричимо, сушимо

2 ос. товчете, ріжете        кричите, сушите

3 ос. товчуть, ріжуть        кричать, сушать

У І особі однини дієслова обох дієвідмін мають однакові закінчення –у 9-ю0.

У 2 особі однини і множини та 1 особі множини у закінченнях дієслів І дієвідміни виступають  тематичні голосні –е, -є, а у 2 –и,(ї).

У 3 особі однини І дієвідміни дієслова мають закінчення е-(є-), а ІІ –ить.

При дієвідмінюванні дієслів можливе чергування приголосних: стерегти – стережу, пекти – печу.

Дієвідмінювання дієслів майбутнього часу недоконаного виду

Однина

1 ос. працюватиму       буду працювати

2 ос. працюватимеш    будеш працювати

3 ос. працюватиме        буде працювати

Множина

1 ос. працюватимемо   будемо працювати

2 ос. працюватимете    будете працювати

3 ос. працюватимуть    будуть працювати

Розрізнити дієвідміну дієслів можна за формою інфінітива.

Тема 7: Правопис прислівників:

  1. Написання  разом.
  2. Написання  окремо прислівників та прислівникових сполук.
  3. Написання через дефіс.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 184 -189.
  2. Українська мова: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. з навчанням укр. мовою: проф. рівень/М.Я.Плющ, В.І.Тихоша, С.О.Караман, О.В.Караман. –К.:Освіта, 2010. – С.384 -385.
  3. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.167.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади. 3) Спробувати утворити власні прислівники. Обґрунтувати написання. Зразок: босоруч – без рукавиць.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 2, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 24

 Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Таблицю записати. Виконати завдання до самостійної роботи. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготувати усні відповіді на такі питання:

  1. Яка частина мови називається прислівником?
  2. Коли прислівники пишуться разом?
  3. За якої умови прислівники пишуться окремо?
  4. За якої умови прислівники пишуться через дефіс?

Тема 8: Відокремлені прикладки. Уточнювальні слова:

  1. Відокремлення.
  2. Відокремлені прикладки.
  3. Уточнювальні слова.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 245 – 251.
  2. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.178.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 3, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 30

 Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Виконати завдання до самостійної роботи. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготувати усні відповіді на такі питання:

  1. Що таке відокремлення?
  2. Які члени речення можуть відокремлюватися?
  3. Коли відокремлюються прикладки?
  4. Які члени називаються уточнювальними?
  5. Які члени речення можуть бути уточнювальними?
  6. Які розділові знаки ставляться при уточню вальних членах речення?

Відокремленими можуть бути тільки другорядні члени речення

Відокремленими називаються другорядні члени речення, виділені в реченні для посилення їхнього змісту і значення: Звернувши на шлях, коні починають чогось косо дивитись убік, до ліска (Винниченко).

Відокремлені прикладки

Прикладки відокремлюються:

1.Якщо прикладка стосується особового займенника: Йому, досвідченому конструкторові, таке завдання було не нове.

2.Якщо прикладка поширена і стоїть після означуваного іменника (часто власного): Кажуть, Проліс, такий парубійко лісовий, ходить по лісу (Івч.)

3.Якщо пикладка поширена і стоїть у  кінці речення, то вона часто відокремлюється за допомогою тире: Грали два водевілі – один російський, другий український (Івч.)

4.Комою відокремлюються прикладки, які починаються словами як (коли має причино вий відтінок), тобто, або: Синоніми, тобто слова близькі за значенням, використовують не лише в художніх творах.

Уточнювальні члени речення

Уточнювальні відокремлені члени речення вимовляються з з особливою інтонацією і уточнюють, пояснюють конкретизують значення головних чи другорядних членів речення. Уточнювальні члени речення є тими самими членами речень, що й слова, які вони уточнюють.

На письмі уточнювальні члени речення відокремлюються переважно комами, іноді – тире.

Уточнювальними можуть бути:

а) обставини: Він був родом  з Черкащини, давньої козацької сторони(Н. –Лев.);

б) прикладки: Старий Радюк, Антін Антонович, вийшов з людей небагатих (Н.-Лев.).

в) означення: Ніч була гаряча, жнив’яна (Н.-Лев.);

г) додатки: Ніхто ще так не описував наших лісів, їхньої багатої флори, їхніх щедрот і краси;

д) підмети: Сухобрусові дочки, Марта й Степанида, були малими дуже гарні дівчата(Н.-Лев.)

е) присудки: Хлопець за два роки змінився, виріс, змужнів.

 Тема 9: Речення із звертаннями і вставними словами:

  1. Звертання. розділові знаки при звертанні.
  2. Вставні слова. Розділові знаки при вставних словах.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 252 – 257
  2. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.178.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 3, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 30

 Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Виконати завдання до самостійної роботи. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготуйте усні відповіді на такі питання:

  1. Що таке звертання?
  2. Якими формами виражаються звертання?
  3. Які розділові знаки ставляться при звертанні?
  4. Яка основна функція вставних слів, словосполучень і речень?
  5. На що вони можуть вказувати?
  6. Які розділові знаки ставляться при вставних словах, словосполученнях та реченнях?

Виділяють у мові слова, які відносяться до речення в цілому або якоїсь її частини. Такі слова не є членами речення, вони не пов’язані підрядним або сурядним зв’язком з головними чи з другорядними членами речення. Мовець використовує їх, аби привернути увагу слухача чи дати повідомленню якусь оцінку. Слова, які синтаксично не поєднанні з членами речення, зазвичай виділяються інтонацією, а на письмі – розділовими знаками. До таких слів належать звертання і вставні слова (сполучення слів, речення).

Звертання – це слово або сполучення слів, що називає особу чи предмет, до якого безпосередньо адресована мова того, хто говорить або пише. Наприклад: Ой дозволь мені, батьку мій, князю, в темнім лісі піти погуляти… (Б.Грінченко). Як тебе звати, пташко маленька? (Л.Силенко).

Найчастіше звертання буває виражене іменником у кличному відмінку або в називному, у множині – тільки у формі називного відмінка і вимовляється з кличною інтонацією. Воно буває поширеним (із залежними словами) і непоширеним (без залежних слів): Заходьте, щасливі господарі, в хату (Нар. творч.). Україно, Україно, нене моя, нене, як забуду тебе, рідна, й ти забудь про мене (У.Кравченко). Іноді, як у цьому реченні, кілька звертань стоять підряд. Звертання може бути поширене узгодженими або неузгодженими означеннями, прикладками й підрядними реченнями: Гей ви, грізні чорні хмари! Я на вас збираю чари … (Л.У).

Звертання займають позицію на початку , в середині, у кінці речення.

1.Звертання на початку речення виділяємо комою або знаком оклику (якщо вимовляється підвищеним тоном): Діду, а які у сонця ключі?

2. Усередині речення звертання виділяємо з обох боків комами : Свої робітничі квартали, Париже, навіки прослав ( М.Рильський).

3.Звертання в кінці речення виділяємо комою зліва, після звертання ставиться той знак, якого потребує зміст речення: Та хіба ж ви колючі, дітки мої рідні? (В.Сухомлинський).

Перед звертаннями можуть вживатися підсилювальні частки о, ой. Кома після них не ставиться: Ой жучку, мій жучку, подай білу ручку! (Нар. творч.).

Характеристика звертання

  1. Не є членом речення.
  2. Не зв’язане з членами речення ні сурядним , ні підрядним зв’язком.
  3. Здебільшого вживається у Кличному відмінку, рідше у називному.
  4. Буває поширеним і непоширеним.
  5. Виражається іменником або іншою частиною мови у значенні іменника.
  6. Вживається у різних стилях мови.

Пам’ятайте, що для офіційного стилю властиві такі звертання, як: пані, пане,  добродію, добродійко, шановна громадо, громадяни тощо.

Вставними називаються слова або сполучення слів, що виражають ставлення мовця до висловленого ним повідомлення і не виступають  членами речення: Верба, певна річ, груш не родить.

Характеристика вставних слів

  1. Не бувають членами речення.
  2. Можуть мати різні значення.
  3. Виражають впевненість або невпевненість у повідомленні: напевно, дійсно, справді, авжеж, безперечно, без сумніву …
  4. Почуття (емоційна оцінка повідомленого)?: на щастя, на жаль, як на зло, нівроку, соромно сказати, нарешті, навдивовижку …
  5. Ввічливість для активізації бесіди: пробачте, майте на увазі, вибачте, будь ласка, дозвольте, вірте, чуєте, знаєте, даруйте на слові, між нами кажучи …
  6. Вказівку на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, каже, мовляв, на мою думку, гадаю, по – моєму, пам’ятаю ..
  7. Послідовність викладу думок, зв’язок їх між собою: по –перше, по –друге, до речі, з іншого боку, крім того, отже, значить, між іншим, зокрема, зрештою …
  8. Для активізації уваги: знаєте, вірите, зрозумійте…

У вимові вставні слова виділяються невеликими паузами та інтонацією. На письмі вставні слова та словосполучення і речення найчастіше виділяються комами. Вставні слова або речення, яким приділяється особлива увага виділяються тире або дужками.

Тема 10: Складне речення. Типи складних речень

  1. Складне речення.
  2. Складносурядне речення.
  3. Розділові знаки  у складносурядних реченнях.

Література

  1. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 259 – 261.
  2. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.183.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 3, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 33

 Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Виконати завдання до самостійної роботи. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготувати усні відповіді на такі питання:

  1. Яке речення називається складним?
  2. Які бувають за видами складні речення?
  3. Які речення називаються ССР?
  4. Які розділові знаки ставляться у ССР ?

Складним називається речення, у якому його частини, які мають будову простих речень, об’єднані в одне ціле за змістом та інтонацією: Н.Минають дні,минає літо, Настала осінь, шелестить Пожовкле листя…(Шевченко)

 Зміст складного речення обумовлюється змістом . Тому окремо вжиті частини складного речення не забезпечать того змісту, який закладений у складному реченні, хоч з боку граматичного кожна з його частин могла б існувати як просте речення.

Складне речення:                                             Просте речення:

І квіткою й калиною цвісти над ним          І квіткою й калиною цвісти

Буду, щоб не пекло чуже сонце                   над ним буду.

Не топтали люди.                                             Не пекло чуже сонце.

Частини складного речення поєднуються безсполучниковим зв’язком (за допомогою інтонації) та сполучниковим (за допомогою сполучників і сполучних слів).

Якщо частини складного речення поєднуються за допомогою інтонації, то вони належать до безсполучникових: Половіє безмежний клин озимої пшениці, високе красується жито, сріблиться овес(Ю.Яновський).

Якщо частини складного речення поєднуються за допомогою сполучників чи сполучних слів, то вони належать до сполучникових. Залежно від типів сполучників вони називаються складносурядним та складнопідрядним: Мене ліси здоров’ям напували, коли бродив у їхній гущині (Симоненко).

Складносурядні речення

ССР називаються складні речення, частини яких рівноправні за змістом і граматично і поєднуються сурядними сполучниками: Стиха долітають звуки піаніно, а думки своє снують.

Частини у ССР з’єднуються сурядними сполучниками:

Єднальними і, й, та (і), ні…ні ( розповідається про події, які відбуваються одночасно або послідовно);

Протиставнимиа, але, та (але), проте, зате, однак (зміст однієї частини протиставляється чи зіставляється з іншою);

Розділовимиабо, чи, хоч, то…то, чи…чи, хоч…хоч, не то…не то, або…або (вказується на чергування дій або явищ).

Розділові знаки у складносурядних реченнях

Між частинами ССР може ставитися кома, крапка з комою, тире.

1.Між частинами ССР ставиться кома: Важким холодним сном спала земля, а високо над нею притаїлись зорі.

2.Кома не ставиться між двома частинами ССР, якщо вони мають спільний другорядний член речення або частки лише, це, навіть та ін.. : В одну мить розсунувся простір і стали ближчими зорі.

3. Крапка з комою ставиться між частинами ССР, якщо в середині їх є свої розділові знаки (кома) або якщо вони далекі за змістом: Радюк почав розмовлять з жінкою про хазяйство; але розмова його все рвалася.

4. Тире між частинами ССР ставиться тоді, коли між ними є причиново – наслідковий зв’язок або виражається швидка зміна подій: Минуло чимало років – і крила поважчали: не зносять так уже легенько на хмари. (Вас.)

Тема 11: Складні речення з різним видами зв’язку:

  1. Складні речення з різними видами зв’язку.
  2. Безсполучникові складні речення.
  3. Розділові знаки  у безсполучникових реченнях.

Література

  1.  Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. – 4 –те вид., допов. – К.: Вища шк.., 2003. – С. 269 – 273.
  2. Новий довідник: Українська мова. Українська література. –К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. – С.183.

Завдання до самостійної роботи: 1) Дати письмові відповіді на питання плану, користуючись запропонованою літературою чи опорним конспектом. 2) До кожного правила підібрати свої приклади.

Форма контролю

  • Перегляд записів у робочих зошитах.
  • Виконання МКР № 3, в яку внесені завдання з цієї теми.

Термін перевірки – заняття № 34

 Методичні рекомендації

Під час опрацювання теми слід добре ознайомитися з опорним конспектом, дати короткі письмові відповіді у робочих зошитах на питання плану. Визначення, правила запам’ятати. Виконати завдання до самостійної роботи. Опрацювавши опорний конспект і літературу, підготуйте усні відповіді на такі питання:

  1. Які розділові знаки ставляться у реченнях з різними видами зв’язку ?
  2. Які речення називаються безсполучниковими?
  3. Які розділові знаки ставляться в безсполучникових реченнях?

Складні речення можуть бути з різними видами зв’язку:

а) з сурядним і підрядним зв’язком: Сонце і повітря лоскочуть щоки, а зелень ялинкових гілок виглядає з –під снігу так свіжо, що, здається надворі стоїть весна, одягнена у білі шати(Коцюб.);

[     ],     а [     ],  (що …).

б) з безсполучниковим і сполучниковим зв’язком: Ще сніг кругом, ще голі віти в дуба і не курличуть в небі журавлі (Сос.)

[     ],      [     ],  і [     ].

Якби не ви, мої ліси і луки, якби не ви, джерела поміж трав, я б мучився від ніжності й розлуки, я б від черствої спраги умирав(синг.).

(якби…), (якби…),    [     ],      [     ].

На все впливає мови чистота: зір глибшає, і кращають уста, Стає точнішим слух, а думка гнеться, Як вітром розколихані жита(Павл.).

[     ]:      [     ],  і [     ], [     ],     а [     ],  ( як…).

Безсполучникові речення

Безсполучниковими називаються складні речення, частини яких з’єднуються в одне граматичне та смислове ціле не сполучниками і сполучними словами, а лише інтонацією: Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє… (Шевч.).

За характером смислових зв’язків між частинами у БСР вони поділяються на дві основні групи: а) з однорідним частинами, які не підпорядковані одна одній: Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти (Вас.);

б) з неоднорідними частинами, одна з яких пояснює іншу: Защебетав соловейко –пішла луна гаєм(Шевч.)

 Розділові знаки  у БСР

Між частинами БСР ставляться такі розділові знаки: кома, крапка з комою, тире і двокрапка.

1.Кома ставиться, коли частини БСР виражають одночасність або послідовність подій чи явищ: Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині (Сос.)

2. Крапка з комою ставиться тоді, коли частни БСР не тісно пов’язані за змістом і коли в середині їх є уже розділові знаки: Десь весело дзюрчить струмок, у скісному промінні сонця грає роєм мушва; якесь шамотіння, якісь вечірні лісові звуки долітають до чуткого вуха… (Коцюб.).

3. Тире ставиться:

а) при порівнянні, зіставленні чи протиставленні першої і другої частин БСР: Зайця ноги носять – вовка зуби годують(Нар.тв.);

б) якщо друга частина виражає наслідок: Вода зійшла – колеса стали(Гл.);

в)якщо передається швидка зміна подій, явищ: Погасив світло знов – ось тобі й ніч(Гуц.).